Статистика telegram channel - @brd24_official

Іноді нам щастило — у святкові канікули в Бердянську випадав сніг. Тоді всі справи відкладалися. Ми з сестрою хапали санки і бігли на Середню гору кататися. Ми добре знали: часу на справжній сніг у Бердянську завжди було мало. Його з кожним роком ставало все менше, і саме тому такі миті цінувалися особливо.Не мало значення, чи дув сильний вітер, чи падав густий сніг. У тебе була місія, яку не можна було провалити — встигнути насититися цією зимою, поки вона знову не зникла.Між Різдвом і Водохрещям тривав період Святок — той особливий період, коли ворожили на долю і судженого. Ми з сестрою та подругами завжди обирали один вечір, щоб поворожити. Звісно, ми не сприймали це всерйоз — швидше як гру. Я навіть не пам’ятаю, чи справдилися колись ті ворожіння. Але пам’ятаю сам процес: сміх, розмови, відчуття, що це просто наш час, проведений разом.Зимові свята поступово сходили нанівець, як і мої канікули. Останнім святом був Старий Новий рік. Зазвичай це була тиха вечеря в сімейному колі зі знайомими стравами. А вже наступного дня життя поверталося у звичний ритм — я йшла на навчання.Та цей день усе одно добре запам’ятався. Щороку 14 січня о четвертій ранку до нас приходив сусід посівати. І нікого не хвилювало, що це був робочий день — традиція є традиція. Він був не лише дуже голосний, а й щедрий: зерно після посівання було всюди, навіть у нас у ліжках. Я завжди прокидалася і сердилася, що не дають нормально поспати. Тепер це згадується з усмішкою.Не можу сказати, що я сильно сумую саме за цією традицією. Але згадую її з теплом — як ще одну дрібну деталь, яка робила зиму святковою і живою.Вже четвертий рік, як і багато бердянців, я не святкую зимові свята з батьками і сестрою. Нас розкидало по різних країнах. Але ці спогади й традиції залишаються зі мною — вони гріють і дають відчуття, що попереду ще буде свій час.Наші традиції важливо передавати далі — своїм дітям, новим друзям, які з’явилися за ці роки. Розповідати про особливості нашого міста і берегти їх. Ці спогади — не про минуле, а про те, ким ми є.Про дім, який носимо з собою, і традиції, що тримають нас разом, де б ми не були.Бердянськ живе в них.І поки ми їх пам’ятаємо — він поруч.

ПЕРША ЯЛИНКА В ЕМІГРАЦІЇ: ІСТОРІЯ БЕРДЯНКИДля багатьох переселенців свята стали ще одним випробуванням. Новий рік і Різдво, які колись були про родину, дім і відчуття безпеки, після виїзду перетворились на дні, які іноді просто хочеться пережити. Цією історією поділилась з нами бердянка Світлана. Вона про втрату, довгу паузу і про те, щоб знову дозволити собі відчути свято.Зимові свята завжди були улюбленими в житті Світлани. Вони асоціювались з відпочинком, веселощами, смаколиками і, звісно, родиною. У дівчини була незмінна традиція зустрічати Новий рік вдома. «Новий рік – сімейне свято» – чула я з дитинства.Таким воно і було для мене багато років – ділиться Світлана.У дитинстві Новий рік мав особливу магію. З самого ранку 31-го грудня тато заносив у квартиру ялинку, урочисто її встановлював і передавав у мої руки. А я була до цього готова. Вже чекали кілометри власноруч склеєних гірлянд із кольорового паперу та сніжинок-балерин. На кухні мама різала салати, тихенько наспівуючи і смішно сварилась на тата, який намагався їх куштувати раніше дозволеного. В повітрі пахло ялинкою, мандаринами і любов’ю». Коли Світлана подорослішала – майже нічого не змінилось. Точніше, дівчина каже, що незмінним залишилось головне:«Де б я не була і що б не робила, на новорічні й різдвяні свята – йшла до батьків. Там змінювались рецепти салатів, саморобні гірлянди поступились красивим світловим «ниточкам», але головне залишалось незмінним – той самий запах і відчуття, що ти там, де маєш бути». З Бердянська Світлана виїхала сама. Батьки залишились вдома. Своєї сім’ї у дівчини ще не було. Свєта зізнається, що перший Новий рік після виїзду був просто жахливим. Як і другий. І третій теж.«Я не могла дозволити собі святкувати. Та й не знала, як це робити по-іншому.За цей час я змінила декілька міст, робіт, знайомств. Усе навколо постійно було нове й чуже. І коли наближались зимові свята, замість колишнього передчуття радості, мене просто накривало.Батьки – вдома. Дім – недоступний. Рідні і друзі розкидані по світу. А я ось у Франківську, Рівному чи Празі.Одна.Єдине, чого мені хотілось – аби ці дні швидше закінчились. Цього року – четвертий Новий рік не вдома. І цього року я вперше подумала про те, що мене з дитинства вчили любити ці свята, вірити в диво.Але якщо я зараз так нічого й не зміню – то як зможу навчити цього своїх дітей? І вперше за весь час я відчула: я хочу його відсвяткувати. Купити мандаринки. Нарізати салат. Повісити гірлянду. І обов’язково поставити ялинку. Я не намагаюсь відтворити той, бердянський Новий рік. Бо його неможливо повернути.Але я вчуся створювати новий – тут і тепер. Свій». Свєта каже, що цей передсвятковий сум ніде не дівся і її все ще дуже сильно накриває. Але разом із цим з’явилось ще якесь особливе тепло.«Зрештою, дім дав мені так багато любові, що, можливо, тепер прийшов час нею ділитись» – каже Світлана.

БЕРДЯНСЬК – МІСТО, ЯКЕ ЗМІНЮЄТЬСЯ З КОЖНОЮ ВТРАТОЮЗа останні роки ми звикли рахувати втрати цифрами й статистикою. Але справжні втрати Бердянська відбуваються тоді, коли стає все менше тих, хто був його опорою.Наш Бердянськ змінюється не лише через окупацію. Він змінюється щоразу, коли з нього йде людина, яка була його частиною.Під кінець року прийнято підводити підсумки. Говорити про плани, цілі й досягнення. Нам же хочеться говорити про інше. Про те, що дійсно має вагу. Про те, чи встигали ми цього року бути одне для одного опорою. Чи допомагали тим, хто цього потребував. Чи знаходили час подзвонити, підтримати, бути поруч.А ще – про людей. Про тих бердянців, яких з нами не стало. Хтось віддав життя на фронті.Хтось загинув під час обстрілів мирних міст. Когось забрала хвороба. А когось – обставини, сильніші за людину.Причини різні - наслідок завжди один. Без кожного з них Бердянськ змінюється і вже ніколи не буде таким, як раніше. Бо більше ніхто не відгукнеться першим, коли комусь потрібна допомога – без зайвих слів і прохань. Більше ніхто не знатиме стільки цікавих історій і не розповість бердянських байок. Більше ніхто не пригостить сусідів в’яленими бичками власного виробництва. Більше ніхто не вийде в прямий ефір, щоб показати важливу подію міста тут і зараз – без прикрас і постановки. Більше ніхто не візьме на себе організацію чергового заходу, коли інші лише зітхають: «та хто ж цим займеться». Більше ніхто не знатиме напам’ять кожен бердянський двір і кожну людину в ньому – не з мапи, а з життя.Цих людей знали не за посадами й не за званнями. Їх знали за присутністю. За вчинками. За тим, що вони завжди були там, де потрібно. І ми писали про них не тому, що «так треба». А тому, що мовчати було неможливо.Бердянськ уже ніколи не буде таким, як раніше. І не лише через війну й окупацію. А через тих, кого в ньому більше не буде. З кожною такою втратою місто стає меншим – на людей, які були його серцем, його голосом, його опорою.Але Бердянськ живе.Доки ми пам’ятаємо, яким він був насправді.І з кого він складався.

🔓 «Я – ніхто», або як ми втрачаємо себе під час війниУ цьому випуску подкасту «З нами все ок» ми говоримо про відчуття, яке багато хто боїться назвати вголос – «я ніхто»Війна забирає не лише дім і звичне життя, а й відчуття себе. У цьому епізоді подкасту «З нами все ок» говоримо з психологинею Наталією Бубновою про стан «я – ніхто», втрату ідентичності, зруйновані сенси та страх, що колишнє життя вже не повернеться.Чому під час війни люди почуваються порожніми, як проживати втрати, що робити, коли майбутнє не відчувається, і як поступово знаходити опору – в собі, в людях і в маленьких щоденних речах. Спокійна, підтримуюча розмова про те, що навіть коли зараз не ок – з нами все ок.В цьому випуску: 🔸 10:00 – Вступ: відчуття «я — ніхто» і втрата себе під час війни 🔸 21:19 – Чому кризи ідентичності трапляються не лише через війну 🔸 32:17 – У якій сфері виникає дефіцит себе і як це розпізнати 🔸 43:31 – «Стою на руїнах життя»: проживання великих втрат 🔸 55:25 – Втрата сенсів, горе і різні стани «я загубився» 🔸 67:24 – Коли люди перестають бачити майбутнє і жити планами 🔸 10:27 – Гумор, підтримка і маленькі радості як ресурс 🔸 15:46 – Чому одні у війні втрачають себе, а інші – знаходять

В ОКУПОВАНОМУ БЕРДЯНСЬКУ ЧЕРГОВИЙ КОРУПЦІЙНИЙ СКАНДАЛМісцеві жителі звинувачують російські фірми у розкраданні коштів і невиплаті зарплатВ окупованому Осипенко поблиз Бердянська ремонтували водонасосну станцію першого підйому. Як виявилось, кілька десятків будівельників уже пів року не отримують заробітну платню. Роботодавцями є дві російські фірми: зареєстроване в Ярославлі інфраструктурно-будівельне підприємство АТ «ГК «ЕКС» і ТОВ «Перша Обслуговуюча Компанія» із Санкт-Петербурга. Вони заборгували кожному працівнику кілька сотень тисяч рублів. Обурені люди записали відеозвернення до голови російського слідчого комітета Бастрикіна. Про це «Бердянськ 24» дізнався з російських медіа.«Розкрадання коштів, призначених для виплати заробітної плати нам та іншим співробітникам, спочатку було заплановано Дмитром Дорошенком, у чому ми повністю впевнені і що підтверджується відмовою цих осіб офіційно оформлювати частину будівельників. На законні вимоги виплатити нам нашу зарплату Станіслав Вінницький погрожував фізичною розправою», – йдеться у відеозверненні. Також робітники стверджують, що при капітальному ремонті викрали «десятки мільйонів рублів, призначених для закупівлі обладнання». За їх словами, саме через це водонасосна станція досі працює з постійними аваріями, а в Бердянську та навколишніх селах часто відключають водопостачання.Бердянці та маріупольці, які працювали на будівництві, вимагають справедливості. Вони хочуть, щоб проти росіян Дмитра Дорошенка, Олексія Курносова та Станіслава Вінницького порушили карні справи та притягли їх до відповідальності. Під час звернення робітники наголосили, що бердянські слідчі вже понад три місяці проводять відповідні перевірки, але карну справу досі не порушили.

🔓Втрати: як з ними житиУ цьому випуску подкасту «З нами все ок» ми говоримо про втрати.Різні, болючі, не завжди очевидні для інших.Гостя епізоду – Дарʼя Кацюба, громадська діячка та авторка проєктів підтримки батьків після втрати дитини. Вона ділиться своїм досвідом переживання втрати дітей – як людина, яка пройшла це особисто, і як експертка, що багато років працює з темою горя.У цій розмові ми говоримо не лише про смерть.Про втрату дому, який залишився в окупації.Про втрату людей, які фізично живі, але вже не ті, ким були.Про біль, який не зникає повністю, а просто змінює форму.Це розмова про горе без змагання, чий біль більший.Цей епізод – для тих, хто носить свій біль тихо.І для тих, хто хоче навчитися бути поруч.🔸00:00 - інтро 🔸02:08 – чому люди намагаються здаватися сильними, коли це недоречно? 🔸05:19 – що відбувається з психікою людини, коли горювання не має чіткого фіналу? 🔸10:48 – досвід втрати Дарії 🔸18:06 – чому люди знецінюють горе інших? 🔸21:50 – про групи підтримки, психології та правильні слова чи дії 🔸33:05 – як вчитися жити з втратою? 🔸35:30 – фінал

ВКРАВ 4 МІЛЬЙОНИ РУБЛІВ. ОКУПАНТИ СУДИТИМУТЬ ОДНОГО З КЕРІВНИКІВ ПРОПАГАНДИСТСЬКОГО «ЗАМЕДІА»Цей ЗМІ працює і в захопленому БердянськуОкупаційне слідство встановило, що з квітня 2023 по червнь 2024 року чоловік, будучи керівником з розвитку території в «ЗаМедіа», використав свої службові повноваження для розкрадання бюджетних коштів. Його звинувачують у шахрайстві, а кримінальну справу спрямували до російського суду. Про це «Бердянськ 24» дізнався з публікації окупаційної прокуратури Запорізької області.«ЗаМедіа» отримало з російського бюджету ТОТ Запорізької області субсидію на інформаційну роботу. Частину виплати призначали для розповсюдження друкованої продукції, зокрема газети. Під час укладання договорів шахрай уклав дві фіктивні угоди: з самозайнятою особою та індивідуальним підприємцем.На рахунки невідомих перевели понад 6,5 млн рублів, які вони повернули керівнику медіа готівкою. Частину коштів чоловік передав для поширення газет, а решту – 4 млн рублів, витратив на свій розсуд. Окупаційна прокуратура не розкриває особу обвинуваченого, тож про кого саме йдеться невідомо.

УКРАЇНСЬКІ ДРОНИ НАД ОКУПОВАНИМ БЕРДЯНСЬКОМ. ВІЙСЬКОВИЙ РОЗПОВІВ, ЯК «ЗАЛІТАВ» ДО НАШОГО МІСТАУдарні літаки долають відстань до 100 кілометрівКомандир 422-го окремого батальйону безпілотних систем «Luftwaffe» Микола Колесник розповів, що українські дрони можуть літати на 100 кілометрів вглиб від лінії зіткнення. Про це «Бердянськ 24» дізнався з інтерв’ю військового журналістам ютуб-каналу «Бутусов плюс».Колесник згадав, що літав зокрема над окупованим Бердянськом. Військовий поділився фотографією міста, яку зробив з дрона. Це стало можливим завдяки ударному літаку власної розробки.«Був розроблений літак зараз намагаємось його масштабувати. У нас є фото Бердянська, це 100 км (від українських позицій – ред.). Ми залетіли в Бердянськ на літаку власної розробки. Ударний літак. Останнім часом у нас безліміт (дронів – ред.) не тому, що мені дають волонтери або фонди. Мені дає кошти держава й по розподілу я отримую дрони. Да я їх доводжу до стану, але… До речі, у нас є дуже суттєвий запас оптоволокна. На кожній позиції у мене є дрони з оптоволокном», – розповів командир. Попри специфіку використання, транспортування та зберігання таких дронів, ефективність їх роботи близько 60%. Микола Колесник наголосив, що це «досить пристойний відсоток».

«НЕ ВИХОДЬ З ДОМУ, БО ТЕБЕ З’ЇДЯТЬ». СПОГАДИ МИКОЛИ ОНИЩЕНКА – БЕРДЯНЦЯ, ЯКИЙ ПЕРЕЖИВ ГОЛОДОМОР16 грудня виповнюється 100 років з його дня народженняКоли розпочався Голодомор, Миколі Павловичу було 7 років. Його родина жила в селі Роза поблизу Бердянська. Родина вижила завдяки пайку, який батьку-портовику видавали на роботі. Про це «Бердянськ 24» дізнався з публікації Музею Голодомору в Фейсбук.«Я пам’ятаю село та наших людей ще до колективізації. Люди були зовсім другі. В нашому маленькому сельці було три хори, і співали вечером в теплу погоду. На роботу йшли співали. Моя мати весь час співала, щоб вона не робила. Після Голодомору люди стали іншими, і Україна стала іншою. Співати перестали. Після Голодомору село і люди вже були не ті», – згадував Микола Онищенко. Період до колективізації він називав «найкращими роками життя». Пан Микола багато розповідав про ті часи переслідувань і голоду.«Коли почалась колективізація, я побачив пусте подвір’я: ні коней, ні гусей, ні овець – нічого. Навіть корови не було. Я пам’ятаю, моя бабуся плакала, що наша корова здихає в артілі. Її підв’язали до сволока [бо вже не могла стояти]. Бабуся рвала траву і ходила її годувати. Ті люди, що лишилися землі і скотини, стали старцями. Що таке забрати у селянина землю? Вони лишилися найдорожчого… І в оцих старців обірваних почали відбирати хліб. Ви не можете уявити людей того часу… І ніяке кіно це не зможе показати. Де це набрати таких людей: худих, страшних, у лахміттях. У людей була така одежа, що не можна було зрозуміти, яка перша була тканина. Це було латка на латці. І на сорочці, на штанах, на черевиках. Все село було старців… Хліб відбирали у голодних людей… Всі були налякані.Пам’ятаю, як моя мати бігала з клуночком, в якому було десь відра півтора кукурудзи. Біля плити стояла діжечка з огірками. І мати принесла відро. Вилила з тієї діжечки розсол. Потім висипала ці огірки, запхнула туди оцей клуночок з зерном, наклала огірки зверху, наклала кружочки, каміння, і тут появляються реквізитори – троє. Один старший підійшов до матері, і каже: «Де зерно?» «В нас нема ніякого зерна». Тим двом каже: «Ідіть на город, на горище, шукайте». Нічого не знайшли. Тоді він дивиться на ту діжечку: «А що це в тебе огірки сухі?» Глянув, а там між огірками виглядає мішок. Він туди рукою, висмикнув клуночок, огірки, каміння посипалось. Він закинув цей клуночок за плечі, і з хати. Мати схопилася за клуночок, почала страшенно кричати, голосити. Ми за материну спідницю, витягнув нас на двір. Відчепився від нас. Стояли дві підводи, кричали люди. Вони поїхали… Навіть собаки поховалися…. Це було насильство… Ті, хто ростить хліб, осталися без хліба.Голод прийшов і до нас, хоча ми не вмирали з голоду. Люди навпроти нас вмерли з голоду. Йшли оті старці опухлі, страшні люди, які просили, а давать було нічого. А мені мати казала не виходь з дому, бо тебе з’їдять, йшли чутки, шо вже десь когось спіймали, десь когось з’їли. Батько ходив з Бердянськ і дуже боявся, бо десь в степу ловили людей, боявся, шо його піймають. Ми вижили тому, що батько працював». «Маємо пам’ятати про Голодомор, пам’ятати хто в цьому винен, пам’ятати, що всі біди українців приходили з півночі – від росіян», – наголошував Микола Павлович. Микола Онищенко був членом Наглядової ради Міжнародного благодійного Фонду Музею Голодомору. Чоловік не застав повномасштабну війну, але також постраждав від російської агресії. До 2014 року він жив у Луганську, звідки в майже 90-річному віці був змушений виїхати до Києва та жити в знайомих. Микола Онищенко помер навесні 2021 року.

ЖИТЕЛІ ОКУПОВАНОГО БЕРДЯНСЬКА СКАРЖАТЬСЯ НА БРОДЯЧИХ СОБАКБездомних тварин багато в усіх мікрорайонах містаБердянці скаржаться, що в місті розвелось дуже багато бродячих собак. Вони розмножуються та нападають на домашніх тварин. Люди запевняють, що ця проблема ледь не в усіх районах. Про це «Бердянськ 24» дізнався з окупаційних пабліків.«На території 16 школи велика кількість бездомних собак+ 2 виводки цуценят. У прилеглому дворі розірвали кішку, потім роздерли домашню собачку, яка відбігла від господаря, врятувати не змогли. А в школі ДІТИ!!!», – йдеться в публікації. В коментарях бердянці наголошують, що хвостаті безхатьки є небезпечними для людей. Адже вони голодні та агресивні.«Ці собаки дуже велика проблема. Я живу біля 16 школи. Всю ніч собачий гавкіт. Розірвали двох котів. На очах у дітей. У зграї понад 20 собак. І ще виводок. А вони ростуть швидко. Уявляєте, що буде. А діти йдуть до школи та зі школи. І ця зграя бігає поряд. Невже треба чекати на трагедію?», – пише Валентина. «У нас у центрі міста біля паспортного столу розірвали домашнього кота, троє дорослих чоловіків не змогли відігнати», – розповів інший бердянець. «На вул. Франка собаки також розірвали домашню кішечку, це жахливо, по Колонії зграя бездомних собак, біля 11 училища в Колонії пройти неможна, кидаються собаки бездомні, на ЖД вокзалі також зграя собак», – додає Ірина. Водночас окупаційна влада не згадує про цю проблему. Також невідомо, як зараз працює бердянський притулок для бездомних тварин. Відомо, що лише в 2024 році з бюджету регіону на потреби закладу виділили 10 млн. рублів. Але кількість бродячих собак наприкінці 2025 не зменшилась, навпаки, бердянці повідомляють на велику кількість молодих цуценят.Нагадаємо, що напочатку цього року окупанти запідозрили Валентину Мамай в крадіжці 200 тисяч рублів з бюджету. Проти неї порушили карну справу та конфіскували авто, втім чим закінчилася історія достеменно невідомо.