BRD24 - Бердянськ 24

В ОКУПОВАНОМУ БЕРДЯНСЬКУ З 2026 РОКУ ЗНОВУ ВИМАГАЮТЬ ОБОВ’ЯЗКОВИЙ ТЕХОГЛЯД ДЛЯ ЧАСТИНИ ТРАНСПОРТУОкупаційна влада заявила про завершення дії «пільгового» порядку та повернення обов’язкового техогляду для низки транспортних засобівЗ 1 січня 2026 року на тимчасово окупованих територіях Запорізької області, зокрема в Бердянськ, окупаційні структури заявили про припинення дії так званого тимчасового порядку, який дозволяв більшості автомобілів не проходити технічний огляд. Про це «Бердянськ 24» дізнався з повідомлення окупаційної «державтоінспекції».Згідно з оприлюдненою інформацією, обов’язковий регулярний техогляд тепер вимагають для таких категорій транспорту: • автобусів, таксі та транспортних засобів для перевезення пасажирів з кількістю місць понад 8 – кожні шість місяців; • вантажівок із дозволеною масою понад 3,5 тонни, спеціальної техніки та причепів — щороку; • легкових автомобілів, які використовуються для навчання водінню – щороку.Окрім цього, діагностичну карту, за заявами окупантів, вимагатимуть для будь-якого транспортного засобу віком понад чотири роки під час його реєстрації в так званих МРЕО.За відсутність чинної діагностичної карти окупаційна адміністрація погрожує адміністративною відповідальністю. Зокрема, йдеться про штраф у розмірі 2 тисяч рублів для водія та до 50 тисяч рублів для юридичних осіб або підприємців, які експлуатують транспорт.Також повідомляється, що на території Запорізької області діють «акредитовані» пункти техогляду, зокрема два – в Бердянську та два – в Мелітополі.

БЕРДЯНСЬКА ТА МЕЛІТОПОЛЬСЬКА ОКРУЖНІ ПРОКУРАТУРИ ПОВІДОМИЛИ ПРО ПІДОЗРУ ТРЬОМ ПОСАДОВЦЯМ У РОЗКРАДАННІ БЮДЖЕТНИХ КОШТІВЗагальна сума розкрадання поняд один мільйон гривеньЯк стало відомо “Бердянськ 24” з повідомлення Запорізької обласної прокуратури, серед підозрюваних: • директор підприємства, будучи службовою особою, шляхом видачі завідомо неправдивих офіційних документів, заволодів коштами місцевого бюджету при виконанні договору з постачання теплової енергії до комунальної установи, чим заподіяв шкоду місцевому бюджету на понад 570 тис. грн; • колишній начальник відділу освіти Мелітопольської РДА, який уклав додаткові угоди на постачання меншого об’єму природного газу за завищеною ціною, спричинивши збитки місцевому бюджету на понад 370 тис. грн; • бухгалтер одного із закладів освіти, який розтратив понад 165 тис. грн бюджетних коштів, формуючи та подаючи до системи дистанційного обслуговування реєстри бюджетних фінансових зобов’язань і платіжні доручення з необґрунтовано завищеними сумами виплат заробітної плати та відпускних. Зазначені документи жінка засвідчувала електронними підписами, а саме: власним і керівника закладу освіти, та печаткою установи.Усі зазначені факти підтверджені матеріалами кримінальних проваджень, які розслідуються за статтями 191 (привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем), 364 (зловживання владою або службовим становищем) та 366 (службове підроблення) Кримінального кодексу України.Досудове розслідування здійснюють слідчі підрозділи ГУНП в Запорізькій області.Примітка: відповідно до ст. 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину, доки її вину не буде доведено у встановленому законом порядку та підтверджено обвинувальним вироком суду.

БЕРДЯНСЬКИХ ПІДЛІТКІВ ВИВЕЗЛИ ДО РФ ДЛЯ УЧАСТІ У МІЛІТАРИЗОВАНОМУ ТАБОРІОкупаційна влада залучає дітей з тимчасово окупованого Бердянська до оборонно-спортивних таборів у росіїПідлітки з тимчасово окупованих територій Запорізької області, зокрема з Бердянська, взяли участь у так званій зимовій зміні оборонно-спортивного табору «Авангард» під назвою «Гордість нації», який діяв на території російської федерації. Дітей вивезли під час новорічних канікул, про це «Бердянськ 24» дізнався з повідомлення БМВА.За наявною інформацією, програма табору передбачала військово-спортивні ігри, заняття з вогневої та тактичної підготовки. Паралельно з цим підліткам нав’язували елементи російської ідеології під виглядом «освітньої орієнтації» та «вивчення історії».У БМВА наголошують, що такі заходи є частиною системної політики рф щодо мілітаризації та ідеологічної обробки українських дітей з тимчасово окупованих територій. Через подібні табори, за даними адміністрації, проходять сотні неповнолітніх.Вивезення дітей за межі України, їхня ідеологічна індоктринація та залучення до військових практик є порушенням міжнародного гуманітарного права та розцінюється як злочин проти українських дітей.

Якщо ви досі в окупації — ви можете врятуватися!Уже 11 років Save Ukraine допомагає українським сім’ям, дітям і молоді виїхати з небезпечних територій, де щодня ризик втратити все. Ми знаємо, як важко зробити цей крок — страх, невідомість, відсутність підтримки. Але ми поряд, щоб пройти цей шлях разом.🛻 Ми допомагаємо виїхати безпечно:• 👨‍👩‍👧 сім’ям із дітьми• 👩‍🎓 молодим людям• 👶 дітям, які залишилися без батьківської опіки✅ Усе безкоштовно: • транспорт із небезпечних територій • тимчасове житло • допомога з документами • супровід і підтримка на новому місці👩‍⚕️ Після евакуації ми не залишаємо вас наодинці:• медична допомога та психологічна підтримка• консультації щодо соціальних виплат і оформлення документів• реабілітаційні програми для дітей і дорослих• проживання у Центрах Save Ukraine💛 Безпека, турбота й людяність — наш головний пріоритет. Ми вже допомогли тисячам українських родин почати нове життя в безпеці. І можемо допомогти вам.📞 0 800 33 31 29 — гаряча лінія Save Ukraine (дзвінки безкоштовні) 📲 @SaveUkraineOfficial — офіційний Telegram-канал📩 Якщо ви знаєте когось, хто досі в окупації — передайте цей номер. Іноді один дзвінок може врятувати життя.

ПЕЛІНГАС, «БУНТІВНЕ» ОЛІВ’Є ТА ЦУКЕРКА В КУТІ. ЯК БЕРДЯНЦІ ШУКАЛИ СМАК ДОМУ НА ЗИМОВІ СВЯТАХтось експериментує з новими рецептами, але більшість повертається до того, що пахне дитинством і Азовським морем. Ми зібрали історії про те, чим пригощалися наші люди цього рокуРиба як паспортДля багатьох святковий стіл без риби – це незалік на приналежність до міста.Якщо на столі немає пелінгаса, бичків або камбали – я не відчуваю себе бердянкою, – зізнається одна з опитаних. Цю традицію в її родині заклали ще прабабуся з прадідусем. Риба мала бути в будь-якому вигляді: смажена, запечена чи в салатах.Що ти за бердянець такий, в якого немає риби? – жартував дідусь. Сьогодні ця традиція – спосіб відчути зв’язок із родом, хоча Азовське море зараз доступне лише у спогадах.Олів’є – бунт проти «совка» та смак пам’ятіПопулярний салат для наших земляків виявився не пережитком минулого, а машиною часу. Навіть ті, хто роками не вживає майонез, цьогоріч зробили виняток заради «тієї самої» страви.Особливо зворушує історія про «бунтівну» бабусю:Сусіди клали ковбасу, а моя бабуся – індичку. Вона взагалі мала бунтівний характер, тому часто міняла рецепт під себе. Для мене це не про «совок», а про пам’ять. Коли я готую це олів’є, я ніби знову на кухні з нею. Кутя як базаРіздвяна основа для багатьох лишається незмінною, хоча й тут є місце для еволюції. Хтось перейшов із родинної рисової куті на пшеничну, але зберіг головну деталь, ту саму шоколадну цукерку зверху, як робили вдома. Це маленьке «баловство», яке робить стіл справді бердянським.Проте за цими розмовами про рецепти стоїть інша, болюча реальність. Чимало бердянців цьогоріч не накривали столів. Хтось замість вечері збирався на службу, хтось переганяв автівку на передову, а хтось просто не зміг знайти в собі сил на святкову атмосферу, поки рідне місто в окупації.

«ДОСІ НЕ ВІДЧУВАЮ, ЩО Я ВДОМА». ІНТЕРВ’Ю З ЗАСНОВНИЦЕЮ ГРОМАДСЬКОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ «ПОЛІГОН 56 БЕРДЯНСЬК» ОЛЕНОЮ ДОБИЧЕЮДвічі переселенка, дружина військового, який повернувся з російського полону, помічниця ветерана Олена Добича знає, як війна руйнує життя. Жінка допомагає родинам військовополонених і зниклих безвісти знайти своїх рідних і підтримує їх на цьому шляху. Більше про роботу «Полігон 56 Бердянськ» та історію Олени читайте в інтерв’ю «Бердянськ 24».Бердянськ став рідним містомОлена разом з дітьми переїхала до Бердянська з Донецька у 2014 році. Тут вона знайшла роботу – працювала менеджером з логістики на «Агринолі», вийшла заміж і знову відчула себе вдома.«З 2014 року для мене Бердянськ став рідним містом, яке прийняло мене разом з дітками. Було дуже важко покинути рідну домівку. Але з часом я звикла до Бердянська, до моря. Бердянськ – це наше море, вже наше. Дуже за ним скучаю та навіть Одеса для мене не Бердянськ», – поділилася жінка. З 2020 року чоловік Олени служив у 56 окремій мотопіхотній бригаді Маріуполя. Їх полігон знаходився в Новопетрівці біля Бердянська. Коли почалося повномасштабне вторгнення чоловік боронив Маріуполь.«Ми бачили те жахіття, яке у них. Багато питань не могли задавати,  бо розуміли, що всі рації, телефони прослуховуються. Єдине, ми допомагали своїм хлопцям і передавали інформацію про те, що відбувається у нас у Бердянську. Як заходили кораблі, танки. Тобто ми були їхніми агентами, очима та вухами, передавали інформацію», – згадала Олена. Полон чоловіка та півтора роки без звістокВ березні 2022 року бердянка втратила зв’язок з чоловіком. Тривалий час бердянець вважався зниклим безвісти.«На жаль, з 26 березня ніхто не виходив на зв’язок. Всі дружини об’єдналися та тримали між собою зв’язок. Ми не знали чи живі наші хлопці, чи ні. Ми переглядали всі канали, всі інформаційні ресурси, де могла б бути хоч якась інформація. Потім ми знайшли фото, відео одного з наших побратимів і так дізналися, що наші хлопці вже у полоні. На жаль, мій чоловік до травня, якщо не помиляюсь, не виходив на зв’язок, а в травні йому дали один дзвінок. Він повідомив, що у полоні в Оленівці. Чоловік сказав «Виїжджай, чому ти вдома?», – розповіла бердянка. Відтоді Олена не отримувала звісток від чоловіка, нічого не знала про його стан і місцеперебування. Особливо жінка турбувалася після теракту в Оленівці, адже жодного підтвердження, що коханий вижив не було.«Я не знала де його шукати, але шукала скрізь, де тільки можна. Я і з хлопцями спілкувалася, і робила запити. Але в серпні 2023 року зі мною нарешті зв’язався Міжнародний комітет Червоного Хреста і сказали, що мій чоловік підтверджений національним інформаційним бюро росії, що він утримується в рф. Але де саме мені ніхто не повідомив. Його і ще декілька хлопців вивезли в росію, але в різні колонії. На жаль, не було тих, хто саме з ним був. Його обміняли 3 січня 2024 року, одразу після Нового року», – розповіла бердянка. З полону бердянець повернувся з травмами та каліцтвами, отримав другу групу інвалідності. Через два роки його реабілітація досі триває, як і адаптація до цивільного життя.«Єдине, що допомагає, це спілкування або з родиною, або зі своїми побратимами. Це все, що він бажає. Йому дуже важко відновитися, він досі не відновився», – наголосила дружина захисника. ПРОДОВЖЕННЯ ЧИТАЙТЕ В КОМЕНТАРЯХ ⬇️

Іноді нам щастило — у святкові канікули в Бердянську випадав сніг. Тоді всі справи відкладалися. Ми з сестрою хапали санки і бігли на Середню гору кататися. Ми добре знали: часу на справжній сніг у Бердянську завжди було мало. Його з кожним роком ставало все менше, і саме тому такі миті цінувалися особливо.Не мало значення, чи дув сильний вітер, чи падав густий сніг. У тебе була місія, яку не можна було провалити — встигнути насититися цією зимою, поки вона знову не зникла.Між Різдвом і Водохрещям тривав період Святок — той особливий період, коли ворожили на долю і судженого. Ми з сестрою та подругами завжди обирали один вечір, щоб поворожити. Звісно, ми не сприймали це всерйоз — швидше як гру. Я навіть не пам’ятаю, чи справдилися колись ті ворожіння. Але пам’ятаю сам процес: сміх, розмови, відчуття, що це просто наш час, проведений разом.Зимові свята поступово сходили нанівець, як і мої канікули. Останнім святом був Старий Новий рік. Зазвичай це була тиха вечеря в сімейному колі зі знайомими стравами. А вже наступного дня життя поверталося у звичний ритм — я йшла на навчання.Та цей день усе одно добре запам’ятався. Щороку 14 січня о четвертій ранку до нас приходив сусід посівати. І нікого не хвилювало, що це був робочий день — традиція є традиція. Він був не лише дуже голосний, а й щедрий: зерно після посівання було всюди, навіть у нас у ліжках. Я завжди прокидалася і сердилася, що не дають нормально поспати. Тепер це згадується з усмішкою.Не можу сказати, що я сильно сумую саме за цією традицією. Але згадую її з теплом — як ще одну дрібну деталь, яка робила зиму святковою і живою.Вже четвертий рік, як і багато бердянців, я не святкую зимові свята з батьками і сестрою. Нас розкидало по різних країнах. Але ці спогади й традиції залишаються зі мною — вони гріють і дають відчуття, що попереду ще буде свій час.Наші традиції важливо передавати далі — своїм дітям, новим друзям, які з’явилися за ці роки. Розповідати про особливості нашого міста і берегти їх. Ці спогади — не про минуле, а про те, ким ми є.Про дім, який носимо з собою, і традиції, що тримають нас разом, де б ми не були.Бердянськ живе в них.І поки ми їх пам’ятаємо — він поруч.

ПЕРША ЯЛИНКА В ЕМІГРАЦІЇ: ІСТОРІЯ БЕРДЯНКИДля багатьох переселенців свята стали ще одним випробуванням. Новий рік і Різдво, які колись були про родину, дім і відчуття безпеки, після виїзду перетворились на дні, які іноді просто хочеться пережити. Цією історією поділилась з нами бердянка Світлана. Вона про втрату, довгу паузу і про те, щоб знову дозволити собі відчути свято.Зимові свята завжди були улюбленими в житті Світлани. Вони асоціювались з відпочинком, веселощами, смаколиками і, звісно, родиною. У дівчини була незмінна традиція зустрічати Новий рік вдома. «Новий рік – сімейне свято» – чула я з дитинства.Таким воно і було для мене багато років – ділиться Світлана.У дитинстві Новий рік мав особливу магію. З самого ранку 31-го грудня тато заносив у квартиру ялинку, урочисто її встановлював і передавав у мої руки. А я була до цього готова. Вже чекали кілометри власноруч склеєних гірлянд із кольорового паперу та сніжинок-балерин. На кухні мама різала салати, тихенько наспівуючи і смішно сварилась на тата, який намагався їх куштувати раніше дозволеного. В повітрі пахло ялинкою, мандаринами і любов’ю». Коли Світлана подорослішала – майже нічого не змінилось. Точніше, дівчина каже, що незмінним залишилось головне:«Де б я не була і що б не робила, на новорічні й різдвяні свята – йшла до батьків. Там змінювались рецепти салатів, саморобні гірлянди поступились красивим світловим «ниточкам», але головне залишалось незмінним – той самий запах і відчуття, що ти там, де маєш бути». З Бердянська Світлана виїхала сама. Батьки залишились вдома. Своєї сім’ї у дівчини ще не було. Свєта зізнається, що перший Новий рік після виїзду був просто жахливим. Як і другий. І третій теж.«Я не могла дозволити собі святкувати. Та й не знала, як це робити по-іншому.За цей час я змінила декілька міст, робіт, знайомств. Усе навколо постійно було нове й чуже. І коли наближались зимові свята, замість колишнього передчуття радості, мене просто накривало.Батьки – вдома. Дім – недоступний. Рідні і друзі розкидані по світу. А я ось у Франківську, Рівному чи Празі.Одна.Єдине, чого мені хотілось – аби ці дні швидше закінчились. Цього року – четвертий Новий рік не вдома. І цього року я вперше подумала про те, що мене з дитинства вчили любити ці свята, вірити в диво.Але якщо я зараз так нічого й не зміню – то як зможу навчити цього своїх дітей? І вперше за весь час я відчула: я хочу його відсвяткувати. Купити мандаринки. Нарізати салат. Повісити гірлянду. І обов’язково поставити ялинку. Я не намагаюсь відтворити той, бердянський Новий рік. Бо його неможливо повернути.Але я вчуся створювати новий – тут і тепер. Свій». Свєта каже, що цей передсвятковий сум ніде не дівся і її все ще дуже сильно накриває. Але разом із цим з’явилось ще якесь особливе тепло.«Зрештою, дім дав мені так багато любові, що, можливо, тепер прийшов час нею ділитись» – каже Світлана.

БЕРДЯНСЬК – МІСТО, ЯКЕ ЗМІНЮЄТЬСЯ З КОЖНОЮ ВТРАТОЮЗа останні роки ми звикли рахувати втрати цифрами й статистикою. Але справжні втрати Бердянська відбуваються тоді, коли стає все менше тих, хто був його опорою.Наш Бердянськ змінюється не лише через окупацію. Він змінюється щоразу, коли з нього йде людина, яка була його частиною.Під кінець року прийнято підводити підсумки. Говорити про плани, цілі й досягнення. Нам же хочеться говорити про інше. Про те, що дійсно має вагу. Про те, чи встигали ми цього року бути одне для одного опорою. Чи допомагали тим, хто цього потребував. Чи знаходили час подзвонити, підтримати, бути поруч.А ще – про людей. Про тих бердянців, яких з нами не стало. Хтось віддав життя на фронті.Хтось загинув під час обстрілів мирних міст. Когось забрала хвороба. А когось – обставини, сильніші за людину.Причини різні - наслідок завжди один. Без кожного з них Бердянськ змінюється і вже ніколи не буде таким, як раніше. Бо більше ніхто не відгукнеться першим, коли комусь потрібна допомога – без зайвих слів і прохань. Більше ніхто не знатиме стільки цікавих історій і не розповість бердянських байок. Більше ніхто не пригостить сусідів в’яленими бичками власного виробництва. Більше ніхто не вийде в прямий ефір, щоб показати важливу подію міста тут і зараз – без прикрас і постановки. Більше ніхто не візьме на себе організацію чергового заходу, коли інші лише зітхають: «та хто ж цим займеться». Більше ніхто не знатиме напам’ять кожен бердянський двір і кожну людину в ньому – не з мапи, а з життя.Цих людей знали не за посадами й не за званнями. Їх знали за присутністю. За вчинками. За тим, що вони завжди були там, де потрібно. І ми писали про них не тому, що «так треба». А тому, що мовчати було неможливо.Бердянськ уже ніколи не буде таким, як раніше. І не лише через війну й окупацію. А через тих, кого в ньому більше не буде. З кожною такою втратою місто стає меншим – на людей, які були його серцем, його голосом, його опорою.Але Бердянськ живе.Доки ми пам’ятаємо, яким він був насправді.І з кого він складався.

🔓 «Я – ніхто», або як ми втрачаємо себе під час війниУ цьому випуску подкасту «З нами все ок» ми говоримо про відчуття, яке багато хто боїться назвати вголос – «я ніхто»Війна забирає не лише дім і звичне життя, а й відчуття себе. У цьому епізоді подкасту «З нами все ок» говоримо з психологинею Наталією Бубновою про стан «я – ніхто», втрату ідентичності, зруйновані сенси та страх, що колишнє життя вже не повернеться.Чому під час війни люди почуваються порожніми, як проживати втрати, що робити, коли майбутнє не відчувається, і як поступово знаходити опору – в собі, в людях і в маленьких щоденних речах. Спокійна, підтримуюча розмова про те, що навіть коли зараз не ок – з нами все ок.В цьому випуску: 🔸 10:00 – Вступ: відчуття «я — ніхто» і втрата себе під час війни 🔸 21:19 – Чому кризи ідентичності трапляються не лише через війну 🔸 32:17 – У якій сфері виникає дефіцит себе і як це розпізнати 🔸 43:31 – «Стою на руїнах життя»: проживання великих втрат 🔸 55:25 – Втрата сенсів, горе і різні стани «я загубився» 🔸 67:24 – Коли люди перестають бачити майбутнє і жити планами 🔸 10:27 – Гумор, підтримка і маленькі радості як ресурс 🔸 15:46 – Чому одні у війні втрачають себе, а інші – знаходять