КИСЛИЙ ХЛІБ ТА СОЛОДКИЙ ПОДИХ ВОЛІ. СПОГАДИ БЕРДЯНКИ Бердянка згадує перші дні війни та щиро дивується, як таке можливо в сучасному світіКислий хліб27 лютого росіяни в’їхали в місто. Почалася блокада. Знаєте, війна має смак – це смак хліба без дріжджів. Його пекли з борошна, що лишилося, він був безформний і кислий, але ми стояли за ним у чергах, бо іншого не було. Гроші в банкоматах зникли, ліків не стало.Наше радіо «Азовська хвиля» захопили люди з автоматами. Замість новин вони вмикали свої пісні. Це було так гидко… Я вимкнула радіо, бо зрозуміла, що це не наша культура, це чуже, це окупація не лише землі, а й розуму. Потім почалися викрадення. Зник отець Степан, священник, який безкоштовно відспівував людей. Ми досі не знаємо, що з ним.24 березня ми поскакували з ліжок о сьомій ранку. Вікна тряслися, стіни ходили ходором. Це ЗСУ вдарили по порту. Горіли їхні кораблі, а ми в підвалах раділи, хоча було смертельно страшно. Після цього росіяни розлютилися остаточно й припинили впускати будь-які гуманітарні колони.Дорога смерті 25 березня ми вирішили вириватися. На площі біля спорткомплексу я бачила все: людей, які кидали машини, бо не було бензину; котиків у переносках і навіть трилітрову банку з акваріумними рибками. Люди рятували все живе, що могли.Ми їхали через 16 блокпостів. У Токмаку ми дві години сиділи під прицілом кулемета. Один росіянин заскочив у бус, кричав, стрибав, розмахував автоматом… Слина летіла йому з рота. Тоді прийшло усвідомлення: твоє життя нічого не варте. Одна куля і все. У нашому бусі був малюк з Маріуполя. Він просив чаю, потім води. Коли мати сказала, що води немає, він просто замовк. Дворічна дитина, яка розуміє, що просити марно. Я не забуду це ніколи.У Василівці ми стояли ніч. Потім був останній блокпост із дагестанцями. Нас обшукували, чоловіків намагалися заманити в Крим, але ми прорвалися. Коли побачили перший український танк у пікселі – повітря раптом стало солодким. Всі в автобусі почали усміхатися, махати військовим, дівчинка вибігла до солдата, щоб дати йому якийсь маленький подарунок. Це були перші хвилини волі.Нове життя Зараз ми в Івано-Франківську. Живемо в садочку з людьми з Бучі, Краматорська, Миколаєва. Ми ділимося історіями і в кожного вони однаково чорні.Але найболючіше знати, що відбувається в Бердянську зараз. Місто «купили» дешевим газом та новим асфальтом, але ціна цьому – душі дітей. У садочках їх вчать, що українців не існує, що ми бандити. На Новий рік батьків змусили купити дітям військову форму – вони зустрічали Діда Мороза в камуфляжі.Я вірю, що це закінчиться. Що ми повернемося, і в бердянському садочку знову буде святий Миколай, а діти розповідатимуть вірші про калину, а не про чужий Енісей.Текст підготовлено за розповіддю бердянки для каналу «Реальні події та історії у спогадах».