Андріана Тріджіані«Дружина Шевця» ⛰️🕊️5/5⭐️ Я ще під час читання розуміла, кому ця книжка не сподобається.Тим, хто не любить повільне горіння.Тим, кому треба все і одразу.Тим, хто не вміє чекати.Тим, хто не пробачить чоловікові кілька років бездіяльності(?)/юнацтва.І кілька обіцянок, даних на емоціях у молодості.А мені це все видалося дуже життєвим.Дуже реальним.Дуже по-людськи.Не в сенсі «ідеально людяним», а в сенсі помилок, вчинків, нездійснених обіцянок. Таких, які притаманні людям, що проживають своє життя вперше і помиляються.Мені сподобалося, що ті, кому ці обіцянки були дані й не виконані, вміли це прощати. І попри страх, попри невпевненість у завтрашньому дні, все одно довіряли й віддавалися почуттям. Навіть тоді, коли поряд був, здавалось би, кращий вибір, але в якому ти був менш впевнений.Цю книжку я читала довго.І попри всі складнощі, які в ній описуються, вона була для мене затишною. Можливо, тому що з дитинства люблю історії, де люди починають своє життя з нуля, попри труднощі доходять якихось своїх висот. Не «стати найбагатшим у світі» чи «найвідомішим серед знаті», а просто досягти чогось у своїй справі. У тому, що вони люблять. Через працю.Хоча зізнаюся: подекуди здавалося, що в цій книжці персонажам багато що давалося надто легко. Важкі періоди їхнього життя були описані коротко: війна, заробітки, робота батька головної героїні, її перебування в будинку, де її тримали ні за що і ні за кого.Але якщо подумати, то, можливо, саме завдяки цій делікатності книжка і вийшла такою затишною. Такою, що не сильно тригерить особливо в наш воєнний час.І ще тут багато того, що я люблю.Описів.Деталей.Життя в Італії, в горах, в Альпах.Життя в монастирі.Потім еміграція до Америки: цілі квартали, цілі сім’ї з різних країн, їхні свята, гості, столи, релігійні традиції. Я дуже люблю такі речі, бо відчуваю, ніби знайомлюся з країною і народом, навіть не побувавши там.Я вкотре ловлю себе на тому, що мене не лякають описи і відсутність діалогів. У цій книжці діалогів небагато, вони не довгі, але кожен важливий. Не просто «для галочки», а такий, що дозволяє подивитися на персонажа з іншого боку, зрозуміти його трохи глибше.Також мені сподобалося, як персонажі росли. Вони переглядали свої погляди, десь залишалися твердими у своїх принципах, десь помилялися. Були моменти, які викликали в мене обурення й сильні емоції, але згодом це все спокійно пояснювалося. І мені дуже гріло душу, що герої вміли переосмислювати свої вчинки, просити вибачення і говорити про це одразу, а не тягнути образу тижнями.Як писала раніше, дочитувала я «Дружину шевця» в кавʼярні і попереджаю: не робіть так. Останні 30–50 сторінок історії постійно змушуватимуть вас плакати і від болю, і від щастя…Завдяки цій книжці я зрозуміла, що люблю не лише болючі кінцівки, а й ті, що наповнені очікуванням і радістю. Є персонажі, які заслуговують на щастя попри мою любов до драми й сліз. І, прочитавши історію Енци та Чіро, ви зрозумієте, про що я.Оцінила на 5/5 та 10/10⭐️ попри те, що читала довго, але ця історія, як добре витримане вино - з кожною сторінкою ставала лиш кращою⛰️