#книготерапія #відгукЛєна Лягушонкова“Мій прапор запісяв котик”Про одні твори можна сказати одразу: сподобалося чи ні, порадити комусь або попередити, щоб навіть у руки не брали. З такими легко. Іноді враження складається з перших сторінок, іноді — тільки після останньої крапки. А з “Котиком” було важко. З перших фраз зрозуміла, за що твору дали “Книгу року”. До останньої сторінки не розібралася, подобається мені чи ні. Тому потрібен був час, щоб все це переварити і врешті решт визначитися.Авторка згадує своє дитинство і юність на Луганщині — так, якщо дуже коротко про книгу. Згадує з чорним гумором, з матами, з влучними порівняннями, у яких відгукується і “Супер Маріо”, і “Осінь Середньовіччя”. І ми разом з нею згадуємо: і обшарпані лікарні, і до небокраю городи, де потрібно було “чавити мєдвєдку”, і піонерські табори, у яких вночі дружно обмазують один одного зубною пастою. Далі — більше. Навчання у виші і постійна стурбованість власною цнотою. Не так, щоб на кожній сторінці, але часто — щоб закарбувалося у пам’яті після читання. Нарешті враження склалося. “Книгу року” далі “Котику” за неповторний стиль. За авторську позицію — різку, але виражену. За те, що аналог цьому твору підібрати важко (і чи можливо?). І через це його нереально сплутати ні з яким іншим, навіть якщо ви просто посередині відкриєте книгу і прочитаєте пару фраз.Я зрозуміла, чому я не буду перечитувати “Котика”. Бо справа саме у місці мого народження — на Донеччині. Близько до Луганщини не лише географічно. І наразі я не хочу пам’ятати мої міста саме такими. Якби я могла туди повернутися — інша справа.