По-перше, героєм — хлопцем, який знає напам’ять не те що твори класиків, а й навіть збірки їх творів, і може легко визначити, якого тому не вистачає. Може дати пораду і по творчості Джейн Остін, і по “Сто років самотності” Маркеса. Цитує Ніцше. Абзацами. І хоча його знання літератури обґрунтовані, все одне важко повірити в такого героя. А читачам, на яких розрахована книга, тим більш важко знайти спільні риси з ним. Як на мене.По-друге, незрозуміло, для кого ця книга. На початку складається враження, що вона для підлітків: самотність, кохання, намагання жити у дорослому світі. Непорозуміння з однолітками. Втрата дідуся — єдиної близької людини. А потім — бац! — і він йде за котом по лабіринтах. Переконує дорослих інакше поводитися з книжками (не запирати у шафах, не скорочувати тексти, бачити у книзі цінність, а не тільки ринковий продукт). Причому переконує виключно розмовами, де є — звісно — безліч цитат. Кохання обмежується тим, що він рятує дівчину з чергового лабіринту вже знайомим нам способом. І....? Навіщо було у перших главах окреслювати таке коло проблем? Навіщо створювати оцю підліткову атмосферу, щоб потім стрибнути на дитячий рівень подорожей за котом? Нехай навіть і рясно пересипаними цитатами класиків.Ну і тригернула назва “Брати Карамазови” — із зрозумілих причин. Це просто назва, просто у переліку книг. Поруч з “Гронами гніву”. Але тим не менш.Прочитала про автора та цю його книгу. Сосуке Нацукава ще й лікар. А сенс кота у творі — допомогти хлопчику впоратися з травмою. Може, книга й справді терапевтична. Може, вона дійсно комусь допоможе впоратися з психологічними травмами. У мене викликала геть інший ефект.