Книжковий дворф

📖 «Рій»✍🏻 Франк ШетцінґЗважаючи на величину і велич цього твору, я брала його читати даючи собі безліміт по часу на саме читання, сприйняття, і формулювання відгуку. Однозначно можу вас завірити, що ця книга або стане одною з топів прочитаного, або просто буде дратувати, і ви закинете її десь на 1/3.Це історія про те, як океан буквально показує людству свою силу . По всьому світу починаються дивні й лячні події: зникають люди, кити атакують кораблі, морські істоти поводяться так, ніби хтось ними керує. Поступово різні науковці — зокрема біолог Сігур Йохансон і дослідник китів Леон Анауак — приходять до висновку, що за цим стоїть невідома форма розумного життя в океані, яка реагує на діяльність людей Неперевершена атмосфера тривоги, масштаб катастроф, відчуття, що природа виходить з-під контролю. Без перебільшення вражаюче.Описи катаклізмів і поведінки океану реально напружують і відчуваються ледь не фізично. Однозначно автор провів за дослідженнями цієї царини немало часу. Наукова частина виглядає переконливою і детальною, правда не завжди зрозумілою з першого разу, і з другого)Тепер про персонажів. Тут вони мені були пласкими, функціональними і більше схожими на рейки, які потрібні щоб потяг рухався.От часто ж буває, що в творах прописують описи природи, для збільшення обсягу/тла для персонажів. А тут як раз навпаки. Тобто персонажі є, вони рухають історію, але емоційного зв’язку з ними не виникає. І це дещо іронічно, але і страшнувато для книги, де мова про виживання людства. Хоча, можливо, тут зіграли мої погляди на людей як вид в принципі. Хочу зазначити,що після сильного початку темп історії трохи просідає, було відчуття перевантаження інформацією. І ось тут я була вдячна сама собі, що не ставила ніяких часових рамок, бо прочитати це за раз усвідомлено, з розумінням (хочаб частковим), неможливо. Субʼєктивно, особисто для мене.Що до фіналу. От знаєте, ідея цікава, але виконання дивне. Тобто він виглядає як суміш знайомих тропів і від цього впадаєш в ступор, бо ну ніяк по напрузі воно не вяжеться після такого розгону сюжету. У підсумку, якби треба було описати «Рій» коротко, я б сказала, що це шалено захоплюючий твір на старті, місцями перевантажений і нерівний далі, і з чудовою ідеєю, яка тримається до кінця. Ну і після його прочитання, мене потягнуло подивитися кілька випусків «Помсти природи», чим, власне, я думаю зайнятися.Видавництво Богдан 🌟

«Місія Блазня»✍️ Робін ГоббПовертаємось в один з моїх улюблених всесвітів. І цього разу, по завершенні книги, ваше серце буде розбите.Отже переносимось, знов, до знайомих нам персонажів з трилогії про «Королівського вбивцю».На момент цієї книги Фітц Чівелрі, врятувавши Шість Герцогств, лишив це в таємниці. Його, майже всі, вважають мертвим. Тепер чоловік живе під ім’ям Том Беджерлок, у хатинці подалі від людей, разом із прийомним сином Хепом. Він намагається триматися осторонь політики і минулого, веде відносно спокійне життя — полює, працює руками, тримає курочок. Той самий травмований «супергерой на пенсії». Його зв’язок із Нічнооким зберігається через Віт, але це вже інакше, спокійніше, більш зріло. Нині Фітц не користується Скіллом активно і свідомо тримається від нього подалі через попередній травматичний досвід. І тепер береже таким чином те, що він роками будував — життя, де менше ризику, менше прив’язаностей і обовʼязків.Коли з’являється Блазень (у цій книзі під ім’ям Лорд Голден), усе це “тихе життя” летить. Знову. В цей самий час почалось те, що я обожнюю аналізувати — їхня взаємодія, відносини. Блазень, як і раніше, виступає Білим Пророком, тим, хто бачить можливі майбутні шляхи і намагається направити Фітца як Каталізатора. Тобто канонічна частина світу Гобб: Білий Пророк не змінює майбутнє сам — йому потрібен той, хто здатен діяти. І цим “інструментом” знову стає Фітц, який, мʼяко кажучи, не радий цьому. І, традиційно, починається його внутрішня боротьба. Те, що мене так приваблює у майстерності Гобб. Блазень відкрито демонструє свою відданість і емоції, тоді як Фітц реагує стримано, часто дикувато, іноді відсторонено. Бо він вже звик приглушувати все, що може зробити його вразливим. У нього є досвід втрат, зрад і болю, і він буквально навчився виживати через дистанцію. І от коли поруч людина, яка навпаки ламає цю дистанцію — виникає напруга, яка власне триматиметься всю книгу.Отже, на політичному полі проблеми, зник принц Дьютіфул, і Фітц знову втягнутий у гру, від якої намагався втекти, тепер змушений повернутися до ролі, яку ніколи не обирав.З перших сторінок я була рада повернутися до цього світу. Бо скучила за тим, як Гобб детально показує побут, розмови, внутрішні сумніви , завдяки чому створює відчуття реальності, і я повністю поринаю в історію. Комусь темп може здатися затягнутим, але саме через нього ти настільки прикипаєш до персонажів, що будь-який емоційний удар, вчинок, втрата відчуваються сильніше.Я не стомлююсь повторювати, що це геніальний цикл. В своїй неповторності магії, людських і нелюдських взаємодій. У логічності лору і прекрасно прописаним причинно-наслідковим звʼязком. У підсумку «Місію Блазня» я б описала як історію про повернення до себе, яке, на правду, є поверненням до болю, від якого тікав. Фіц зображується злегка як герой, та на ділі він людина, яка знову і знову змушена обирати між безпекою і тим, що правильно. І, як показують попередні книги Гобб, ці дві речі дуже рідко збігаються.Читайте Гобб. Вона прекрасна. Видавництво КСД 🌟

Принесла додому новинки від Неба 🌟 Пізніше покажу всі три. Та мене так зацікавила анотація цієї: На перший погляд це ідеальна пара. Джек — успішний адвокат, чемний, уважний і бездоганний у манерах чоловік. Ґрейс — витончена господиня, ніжна й слухняна дружина. Приклад досконалого щастя, якому можна лише заздрити. Їхній дім — охайний, світлий, відчинений для друзів, які завжди дивуються гармонії в цій родині.Але за ідеальною картинкою інколи приховується те, чого ніхто не здатен уявити. У дверей, які так гостинно відчиняються для гостей, є й інший бік — темний, замкнений і небезпечний. Чи може взірцевий шлюб виявитися лише ширмою? Що ховається за посмішками, які здаються бездоганними? І чи дізнається хоч хтось правду? Почала читати одразу. Адже, по-перше, люблю трилери. А по-друге тема абюзу і контролю завжди мене тримає, поки я не дочитаю до кінця, щоб переконатись, що всі отримують те, на що заслужили. Маю надію, що і ця книга закінчиться справедливо. Бо зараз тільки 80 сторінка, а у мене неймовірне бажання вдарити чимось важким одного з персонажів.Написано, до речі, красиво. Історія ділиться на розділи, які чергують теперішній час і минуле пари, яке привело до того, що є тепер. Дуже цікаво.Замовити можна тут 🌟

«Зона покриття»✍️ Стівен Кінг Чекала на перевидання цієї книги. І от нарешті☺️Це одна з тих історій, які починається так різко, що ти навіть не встигаєш нормально влаштуватися в кріслі єі бо. Клайтон Ріддел стоїть у черзі біля кіоску з морозивом у Бостоні, звичайний день, звичайні перехожі, і в одну секунду люди, які говорять по мобільних телефонах, починають поводитись як скажені, нападають на інших, калічать себе. І це відбувається миттєво, через той самий «імпульс», сигнал, який передається через телефони. І на мою думку, це одна з найсильніших у Кінга сцен, саме через свою раптовість і жорсткість, без розгойдування чи нагнітанняДалі починається досить типовий постапок. Головний герой намагається вижити і знайти свого сина, дорогою до нього приєднуються інші — Том Маккурт, дівчина підліток Аліса, пізніше хлопчик Джордан. На цьому моменті динаміка падає, історія стає більш подорожньою, з зупинками, розмовами, переходами від місця до місця. Дуже і дуже контрастно після того дикого старту. Персонажі тут не сказати щоб прям пласкі, просто не найглибші серед кінгівських. Мені, на приклад, не вдалося сприйняти їх як окремих осіб, яким співпереживаєш поза сюжетом.А от сама атмосфера і проблематика з тими, хто піддався сигналу — поступово розкручується цікавіше. Вони не залишаються просто хаотичними агресивними істотами: з часом у них з’являється колективна поведінка, щось на кшталт спільної свідомості, вони починають діяти організовано, навіть еволюціонують. І от це вже не класичні зомбі, і їх поведінка більше як нова форма порядку, яка витісняє стару. Сам Кінг тут, очевидно, грається зі страхом перед технологіями як системою, яка може вийти з-під контролю. Ця історія не стільки про апокаліпсис, скільки про залежність від мобільного зв’язку і про те, наскільки ми вже в ньому. І дещо іронічно читати цю книгу через два десятка років після першого видання у нас, коли ситуація з «телефонозалнжними» це вже як норма. До речі, я одна з них :)Фінал тут відкритий. Я до такого ставлюсь прискіпливо. У випадку цієї книги спрацювало. Бо я от думала над тим, що оця відкритість як раз залишила плацдарм до того, що ми всі прекрасно бачимо в своїй реальності, те, як все там могло б продовжитися.В кінці я могла б написати щось типу поради «не сидіть багато в телефонах», але тоді ви не прочитаєте мій відгук. Тож, сидіть, читайте відгук, і купуйте книжки щоб читати, поки мобільник заряджається 😁Видавництво КСД 🌟

«Хороша дівчинка»✍️ Мері КубікаЦе була дивна книга. Не в поганому сенсі, саме в сприйнятті сюжету. От як типу після тривожного сну, коли прокидаєшся, серце торохтить, і дупля не відстрілюєш чи то сон був, чи реальність. Ця історія дуже тягуча, повільна, чимось нагадує транс або стан, коли розслаблена, та ще не повністю спиш, і мозок посилає імпульс, від якого здригаєшся. Атмосфера напруження. І читаючи я не могла позбавитись відчуття, що «щось не так». Хоча, фактично, нічого різкого чи жасного не відбувалося.Трохи про персонажів.Мія спершу здається дуже амебно і не чіткою, розмитою. Я взагалі не могла якийсь час зрозуміти, чи це реальна людина чи колективна галюцинація. Лише згодом я усвідомила, що це стан. Стан людини, котра втратила частину себе, її не розуміє, що робити з рештою. Але реальність вийшла ще більш жорстокою Її мама — складна. В ній багато контролю, і дуже мало якогось справжнього тепла. В якийсь момент, читаючи розділи написані від її імені, думала про те, чи вона виконує роль стражденної матері, чи це така дивна любов до дитини. І відповідь, власне, на це отримала. Детектив Гоффман написаний дуже класично, та не нудно. Простий, без екшну, працює чесно і віддано справі. І він,на тлі решти персонажів, самий адекватний і зрозумілий.Ну в вишенька на торті — Колін. Викрадач. Тут авторка нещадно навʼязує нам емоції, які не особо хотілося б відчувати до негативного персонажа. Та хочеш чи ні, в якийсь момент, ловиш себе на думці про розуміння до нього.Структура написання з “до” і “після” може спочатку трохи дратувати. Та потім, по-перше, звикаєш. По-друге воно все так складається, що абсолютно стає зрозуміло, нащо це було.Фінал. Якби ж так написати, щоб без спойлерів. Він неочікуваний, та не з призми «ваааау», а радше як «ох йо…». І сидиш після нього декілька хвилин в ступорі, намагаючись згадати, чи допускала таку розвʼязку в процесі читання. І я деякі підказки, таки, згадала. Та сприймала це просто за «завернутість» сюжету.Прочитайте, кого зацікавив мій відгук, і приходьте обговорити, бо точно є що.Видавництво Артбукс 🌟

📖 «Орден магії»✍️ Марк Міллар🎨 Олівʼє Куапель Історія починається з демонстративно жорстокого вбивства мага,і мені це сподобалось, бо дало зрозуміти що очікувати. Орден, який роками тихо захищав світ від надприродного лайна, раптом сам стає мішенню. Хтось цілеспрямовано і методично винищує його членів. І ця завʼязка мені дуже схожа, на обожнюваного мною Мура, і його «Вартових». А далі трохи докладніше.В центрі сюжету сім’я Мунстоунів. Вони дещо поламані. І так Реджан Мунстоун є головним магом. Він намагається втримати порядок і контроль, але при цьому він емоційно холодний, а місцями і неприємний дуже. Його діти теж цікаві екземпляри, і так один син намагається втекти від магії і жити «нормальне життя», а інший загруз у залежностях і саморуйнуванні. Саме завдяки цим персонажам, комікс не про типовий порятунок світу, а, радше, про людей, яких змушують виконувати цей обов’язок, через «не можу», через «ще трошки»В цілому сюжет розкручується стрімко. Персонажів прибирають швидко, тож, запамʼятовувати їх і не треба особо, дякую😅. Сам антагоніст довгий час лишається в тіні, саме з цієї причини напруга тримається не так щоб на детективній загадці, а, радше, на страху невідомого і на тому, що Орден сиплеться саме через внутрішні недомовленості.Що до структури самого світу, то магія тут не в стилі фейрі, як ви вже зрозуміли, а досить брутальна, брудна. Так, тут, типово, маги живуть серед звичайних людей, ховаючись під маскою буденності. Вдень — звичайне життя, а вночі ритуали, ілюзії, насильство і контроль. Та при цьому світ не розкривається в цьому томі до дрібниць. Я хотіла б більше, бо люблю деталізацію. Ключових сюжеток, як я вже зазначала вище, можна розділити на дві гілки: боротьба з ворогом і внутрішні конфлікти що до того, хто готовий взяти на себе відповідальність. Подобається, що тут магія не подається як дар чи привілеї , а, радше обов’язок, який калічить життя. Цей тайтл суміш кримінальної драми і темного фентезі. Мені, знову ж, вайбувало Вартовими і трохи останніми частинами Поттера, саме по нагнітанню.Фінал швидкий, різкий і емоційний, без викрутів і неочікуваних поворотів. З одного боку це кайфово, коли все в лоб. З іншого, знову ж, хотілося б більше деталей і розлогого розкриття персонажів.У підсумку скажу, що це хороша робота як сценариста так і художника, у них стався метч. А ще сподобалась українська адаптація деяких написів, що доречно, бо дає зрозуміліше трактування. Безумовно чекатиму на продовження, і щиро раджу познайомитись з цим тайтлом, якщо любите концентрацію темної атмосфери. Видавництво Vovkulaka 🌟

Зранку послухала частину лекції викладача Єльського університету, з курсу «Вступ до психології». Темою були психічні захворювання. Сподобалось як викладач подає інформацію, де багато говорить опираючись на сучасні кейси. Коли вчилась на психолога, мої викладачі опиралися або на суто наукову інформацію з підручників, або приводили приклад з минулого, що нам усвідомити було важчеТак от, лекція мені сподобалась, зокрема через підняття найбільш тригерних явищ для мене в цій темі. Це діагнози. Мене невимовно бісить, коли люди самі собі або комусь іншому накидають ярлики з діагнозами. І, зазвичай, це не має нічого спільного з реальним станом. І, дуже часто, є бажанням образити, або ж, прости господи, виправдати себе/когосьЯ маю на увазі, щось по типу виразів « у мене депресія, не хочу сьогодні іти в магазин», «я в депресії, перенесли вихід книги/фільму, на який я чекав(ла)», «подивись, їй подобається трукрайм, це психічні порушення, вона латентна психопатка», «що ти на мене дивишся як аутис», «йому подобаються чоловіки/їй жінки, це точно психічне порушення»etc. я можу так ще довго перераховувати, та, думаю, ви вловили сенс. Цього дуже багато навколо. І це прикро.Якщо комусь цікаво послухати лекцію, де, в тому числі, розповідають про причини цього бажання накидати ярлики з діагнозами, лишу посилання Лекція на ютуб

«Дорога»✍️ Кормак Маккарті🎨 Ману ЛарсенеЦе художня робота Ману Ларсене, котра стала першою офіційною графічною версією роману всім відомого Маккарті. І, що для мене важливо, за життя її схвалив сам автор. Думаю, що саме це стало основною причиною того, на скільки якісно вийшло у художника, без надлишкових втручань в оригінальність «Дороги»Очевидно, що головне тут візуал. І, на мою думку, стиль малюнку Ларсене дуже точно передає оцю важку приглушеність, чорно-білу палітру світу, бруд, і постійне відчуття виснаження, яке я відчувала так само при прочитання книги. Світ виглядає мертвим не метафорично, а буквально. Малюнок гнітючий, та при цьому на стільки деталізований, що кожну сторінку роздивлялась по кілька хвилин. Я люблю постапок як жанр, і в цій роботі він зображений наближено до того, як я уявляла в голові, читаючи вперше.Тут багато сторінок, де взагалі немає реплік або вони зовсім короткі. Сюжет подається через кадри, рух, пози, погляди. Ларсене дає декілька панелей до першої репліки, і цій історії дуже пасує така подача.Графічна адаптація тримається близько до книги, не спрощує сюжет і, що для мене важливо, не докидає зайвих емоцій у спробі сподобатися, чи бути зрозумілою ширшій аудиторії.Якщо говорити про відмінності, які «програють» оригіналу, то, згадуючи процес читання вперше, я памʼятаю яку величезну роль відіграють думки, відчуття, майже непомітний зв’язок між батьком і сином, який тримає всю історію. У графічному форматі це дещо скорочене. Змішується акцент, і візуал бере на себе все, але не може повністю замінити внутрішні монологи. Тому, я рада, що спочатку познайомилась з повним текстом. А що тут відчувається сильнішим, так це те, що тон загальний стає ще більш холодним і безвихідним. Менше надії (хоча, здавалося б, куди ще менше)У підсумку — це дуже якісна і візуально сильна адаптація, яка точно передає атмосферу оригіналу і віддає йому данину поваги. Це не заміна роману, а окрема форма тієї ж історії, яка працює через образи, а не через текст. Та парадокс в тому, що я спокійно можу радити її і до прочитання оригіналу, і, так само, якщо ви не хочете його читати через обʼєм, чи його гнітючий монотонний текст.Щиро раджу.Видавництво Видавництво 🌟

📖 «Чоловіки, які ненавидять жінок»✍️ Стіг Ларссон Я довго відкладала цю історію , бо навколо неї такий шум, що або шедевр століття, або переоцінена прохідна книжка . У підсумку… правда, як завжди, десь посередині. І, на правду, тут дуже індивідуальні висновки можуть бути. Власне, як і про будь-яку книгу. Отже.Це історія, яка починається як повільний, трохи нуднуватий журналістський кейс, а закінчується дуже брудною, холодною і місцями огидною правдою про людей. І, для мене, це трансформація відіграє ключову роль.Початок щось по типу бухгалтерського звіту з елементами драматичності, для кращого зчеплення читача з історією. Реально багато фінансів, журналістики, деталей про компанії і процеси. І цим мені трохи нагадало «Американського психопата», де купа деталей, без яких можна обійтись.Та, все ж, потім воно розганяється, і потихеньку усвідомлюєш, щось між «нічого не зрозуміло, але дуже цікаво» і «а можна трохи коротше»Певна, що тих, хто знайомий з цією книгою, я не здивую, що ЛісбетСаландер нині моя крашиха.Маленький злий геній у худі. Вона така асоціальна, відлюдкувата, геніальна хакерка, яка травмована системою, що мала її захищати. Мене вона підводила своєю …певно, найкраще слово «незручністю». Це іі головна фішка. Ну і, власне, саме вона «тащить» сюжет, і виділяє, в моїх очах, його серед схожих драматичних детективів.Мікаель, (вташити б йому)Блумквіст. Це журналіст з кризою репутації і кармою “всі жінки його хочуть”. Чи не найгірше, з нейтральних якостей, що може бути в людині, на мою думку — ідеалізм. Апріорі це повна лажа, якщо живеш в реальному світі. А він прям впертий, коли справа доходить до правд, і на стільки, що місцями складає враження робота.Ця книга цінна тим, що підіймає цілий пласт гострих тем: насильство проти жінок, гнилі сімейні династії, системи, які не працюють і ще й калічать людей, і, моє улюблене — карма. Мораль.Структура в цій книзі , це як повільне розмотування клубка, де кожна нитка веде до ще гіршої правди, яка, вкотре, розчаровує (чи вже ні) в людяхОтже, у підсумку — мені сподобалось. Книга і цікава і морально важкувата водночас. Це гарне поєднання. Та будьте готові, що треба Сперше продертися через трохи затягнутий початок. Також, тут купа другорядних персонажів, яких не легко запам’ятати, тому я і не старалась навіть, і вам не раджу, імена великої ролі не грають точно. Ну і, те, що найбільше бісило мене — Мікаель, і його… назву це «шарм»)Я читатиму продовження, і тішуся, що Небо видають доволі швидко. Замовити можна тут Видавництво Небо 🌟

📖 «Остання гостя на весіллі»✍️ Джейсон РекулакДонесу до відома одразу, що це не така книга, як «Приховані малюнки» у автора. Тут нема ні містики ні горору.А тепер докладніше.Сюжет крутиться навколо Френка — батька, який кілька років не спілкувався з донькою. І тут вона раптово з’являється з новиною, що виходить заміж і кличе його на весілля. Він їде туди як на останній шанс все виправити, наздогнати чи згладити, обирайте підходящеАнтураж доволі класичний. Є розкішний маєток, закрите весілля, багата сімейка нареченого і атмосфера, де всі усміхаються, але щось не так. Особисто для мене, «не так» сама ідея покликати цього татуся, я б свого біологічного не кликала, але героїня добріша за мене😁Плюс десь на фоні маячить історія зниклої дівчини, чисто між іншим. Про що ж ще говорити на весілліФренк, наш головний герой, дуже живий персонаж. Такий собі батя, який запізнився, але все ще намагається. Не ідеальний, місцями тупуватий, але доволі щирий у своєму бажанні не бути козлом в очах доньки вдругеДонька, Меґґі — для мене залишилась ніякою. Вона ніби важлива, але емоційно до неї не прикипіла. І через це драматична складова трохи кульгає, та, знову ж, можливо це я надто «суха» в даній теміНаречений, Ейден . Червоні прапорці знаєте? От в словнику, біля цього визначення, сміливо можна додавати фото цього півня. Занадто ідеальний, занадто правильний. З першої появи відчувається, що в його шафі скелетів більше, ніж у мене волосся. Його сім’я теж класично-мажорна. Холодні, стримані, тягнуться до контролю всього, що бачать. Кожен діалог з ними, це от та сама ваша зустріч з родичами, котрих не красиво послати, але і поруч знаходитися неможливо Атмосфера в цій історії витягує її в моїх очах трохи вище, ніж самі персонажі. Тут красива локація, ізоляція і постійне відчуття, що зараз щось станеться. І в той самий час в сюжеті не вистрілює нічого нового. Багато ходів читаються наперед. І так до самого кінця, власне.Це не погана книга. І написпна доволі притомно. Як я вже казала, вона просто одна з багатьох. Звісно рекомендую, якщо ви, як і я, любите от такі разові для прочитання історії, котрі читаються легкоВидавництво КСД 🌟