Давайте з головного: якби Унаї Емері не зробив ці заміни, то він був би не Унаї Емері. Дивуватися цьому факту мали б тільки ті, хто не так часто бачив Астон Віллу в цьому сезоні, зокрема. Так, Рашфорд грав добре, а Макгінн взагалі став серцем камбеку в матчі проти ПСЖ, але ці заміни були заплановані ще два тижні тому. Емері навіть пішов проти себе, притримавши їх на полі зайві 5-7 хвилин. Якщо просто дивитися гру, то ніяких замін не треба було робити. Вілла тиснула, забивала, мала робити це ще, а поганих на полі в той час не було. Утомлених теж, адже емоції притупляли всі фізіологічні процеси. Та й якби Асенсьо забив, то головний тренер Вілли став би божевільним генієм. А так став просто звичайним Унаї Емері. Той, хто здатен народити щось велике своїми руками, а потім його ж зупинити. Цікаво, що Луїс Енріке при цьому зробив тільки одну заміну. Це теж ідея, до речі. Адже гра йшла зовсім не за планом, а змінювати план він взагалі не збирався, тому які ще в біса заміни та виходи опорників й центрбеків. Цей матч взагалі складався таким чином, що потрібно говорити про ідеї в психології, а не в тактиці. Луїс Енріке цілком очевидно зазначив, що мала місце самовпевненість, Емері говорив про дух та характер. Якщо говорити про досягнення Емері в цьому матчі, то їх було не так вже й багато. Психологія, характер, макгінність - це все заслуги футболістів. Утім, коли Емері покликали до Вілли, то хотіли, щоб він зібрав цю команду. Він її зібрав, зробив гарні базові налаштування та змусив вірити в такі камбеки. Ну, блін, Астон Вілла проти ПСЖ могла відігратися з 1:5, ну. Проти головного претендента на перемогу в Лізі чемпіонів прямо зараз. Ні в якому разі не варто звинувати Емері в тому, що не дотиснули, до він зробив ці заміни. Це як звинувачувати його в тому, що він Унаї Емері.