З нагоди Дня добровольця розповім історію, як я вперше добровольцем відправився на фронт у 2016 році.

У 2014-му, коли почалася війна, мені було 16 років, тому встиг взяти участь тільки у вуличних протистояннях, адже для війни був замалий. Як мені виповнилося 18, став серйозно замислюватися над потраплянням на фронт, варіант щодо ЗСУ навіть не розглядався, бо маю білий білет – шлях кадрового військового для мене назавжди закритий.

Питання участі у війні для мене було дуже важливим, адже вважав себе націоналістом. Тоді, на мою думку, різниця між справжнім націоналістом і фальшивим, який потрапив до руху через те, що це було “модно”, полягала в участі у війні. Якщо ти правий і націоналіст, то ти в першу чергу маєш воювати, а мітинги чи інша громадська діяльність – це все додаткове (приблизно за такою логікою потім й існував Фрайкор).

На початку 2016 року мій друг, однокласник з ліцею відправився добровольцем у Батальйон ОУН (тоді вони воювали у Пісках). До речі, з мого випуску, з моєї групи на війну пішло тільки нас двоє, далеко не найспортивніший чи крутих хлопців у класі, думаю, це багатьом знайома ситуація. Тож шлях був протоптаний для мене. В планах було завершити 3 курс в університеті та відправитися влітку на фронт. Но в реалізації виникли проблеми. Спочатку в планах було потрапити у вишкільний центр батальйону “ОУН” на Івано-Франківщині, де раніше проходив вишкіл мій друг. Центр очолював Тарас Козлишин “Карай” – чудовий командир, який героїчно загинув 26 лютого 2022-го. На жаль, у той момент вони не проводили нових вишколів.

З можливих варіантів був ще вишкільний центр на Полтавщині, куди я і відправився. Я не знав, що “командир” цього центру, – Бек, був шахраєм, який вигадував собі подвиги, що його у батальйоні не сприймали й взагалі потім вигнали. Оскільки я вже декілька років був у правому русі, то вишколів у мене за плечима було немало, і новому мене Бек не навчив. Відбувши домовлені 2 тижні підготовки, зрозумівши, що обіцяна відправка на фронт постійно зривається, я сказав, що буду чекати дзвінка і поїхав додому. Літо вже закінчилось, а на нові ротації від Бека так і ніхто не відправився. Тож мій однокласник дав мені номер телефону командира Батальйону, щоб я напряму попросив взяти мене в підрозділ. Після того, як я представився, розмова була приблизно така:

– У кого був на вишколі?
– У Бека.
– Бек довб**об!
– Я знаю!

Зійшовшись на цьому факті, він сказав мені прибути 8 жовтня 2016 року в Лисичанськ, якщо я адекватний, то одразу відправить мене на фронт під село Кримське. В мене ще був місяць до відправки на фронт. Оскільки мої плани воювати літом не здійснились, а вже почався навчальний рік і повністю забивати на університет я не хотів, то почав робити індивідуальні роботи, щоб закрити наперед максимальну кількість предметів. Увечері 7 жовтня я сів на поїзд з Харкова до Лисичанська. Так почалася моя подорож у фронтове невідоме.

З цікавого. За весь час перебування на фронті, про що не знала мати, я кожний день чекав, коли буде тихо, виходив з бліндажа і вигадував чергову історію, як я сьогодні відвідав університет і що робив. Мене ще успішно покривали брат і батько.

На фронт я поїхав з одним рюкзаком, а повертався з рюкзаком, баулом і 4 мішками, я тягнув величезну кількість деактивований різних мін, гранат, патронів, відстріляних тубусів від гранатометів і тому подібну фігню, яка стала основою майбутньої матеріально-технічної бази для вишколів Фрайкору. Повернувся з фронту я в кінці листопада, за день до початку сесії в університеті, й навіть зміг її вдало закрити.

Перший виїзд на фронт подарував мені новий життєвий досвід і велику кількість нових друзів. Но саме важливе, що саме там, на фронті, я побачив, як людей єднає війна, як по-новому розгорається ідея націоналізму, і вже через пів року після повернення повстав Фрайкор.

@bogdanfreikorps