місця які можна побачити тільки через калейдоскоп.

сумно розуміти, що з часом стає не краще.
чомусь світ котиться в прірву маркетингового лайна, місця
втрачають свою бронзову харизму старовинного пилу і попелу.
якогось справжнього, теплого кольору помаранчевого маркера яким діти малюють сонце.
місця втрачають історії, витончені роками міцні стіни памʼяті, розбиті друзками тисячі калейдоскопів.
доречі куди поділися калейдоскопи?
чим зараз граються діти?
на полицях вже нема глянцевих коробочок з куклами монстр хай, де поділися маленькі крамнички з іграшками на ринках, жвачки «love is» за гривню з пластиковими каблучками.

я сумую прокидатись від звуку ранкових цикад і бабусь які вибивають важкі яскраво-червоні килими на металевих трубах.
коли сонце світило тепліше, освітлюючи їх срібне волосся ореолом ніжності та неприборканості часу, кидаючи промені на їх грубі від праці пальці і лагідні світлі очі.
яблуневий цвіт залітав у вікна, зорі сяяли між годинниковими стрілками, мама ставила металевий старий чайник на плиту і сірники падали в попільничку як палаючі метеорити.
я сумую за місцями які стерті на картах. яких вже давно немає на цій крихітній блакитній планеті.
за тихим по обіднім часом, коли небо малювало собі рожеві повіки, фарбуючи наші малі золотисті маківки в відтінки ніжності суворих 2000х.
коли дні йшли довше, а телефони були з кнопками і клавішами, працюючи на батарейках, під корпусами яких ми клеїли наліпки з вінкс.
на дворі бджоли оминали фіалки та торкалися тюльпанів дзижчанням крил, які жіночки на перших поверхах садили навколо стін сірих, холодних підʼїздів.
покликати друзів можна було криком під вікнами, а попросити гроші у мами не в телеграмі, а квестом злови 50 грн які летять тобі або в руки, або на гілки дерев з балкону 10-го поверху.

я сумую за смаком терпкого дитинства, не помитих черешень з дерев і крові з розбитих колінок.