оповідання яке починається з кінця. (p.s не буквально!)наші вигини тіл линуть медом по простирадлах, сузірʼя на його лопатках розливаються чумацьким шляхом по теплій шкірі. я до скону полюбляю писати інтимну лірику, тож не втримаюся від погляду вниз. там де тазові кісточки оминають мʼязи, я напишу ще кілька сотень оповідань про твоє тіло, але ніколи не буду писати про серце. це вічне правило перетину розмов у ліжку, не заглядати всередину зіниць, щоб не побачити зірки посеред темряви. правило перше, читати вустами по шкірі шрами але ніколи не запитувати звідки вони. правило друге, кусати ключиці але не торкатися ребер щоб не чути гул чужого серця. правило третє, віддавати своє тіло в руки пасії але ніколи не відкривати брами фортеці. правило четверте, памʼятати, що холод в моїх очах - це крига річки в яку я з тріском колись провалилася, коли синій комір води нагадував чиїсь зіниці, коли серпневі зливи здавалися сонцем, коли піщані бурі, вихори чийогось волосся кольору пшениці, степів цієї країни торкатися можна було тільки поглядом. коли запах сексу і алкоголю не пронизував все моє тіло. памʼятати, чия полароїдна фотокартка лежить під моєю картою колісниці, памʼятати чий голос відлунює по стелі, чиє сяйво осліпило мене назавжди. чия непокора мені так влучила стрілою під ребра.