Про три нові альбоми коротко.

Хорошо свіжий лонгплей Леона Бриджеса охарактеризував Pitchfork, а саме «new album that keeps the momentum going without ever really getting anywhere». Тож правильно його було б назвати не Happiness Anytime, а Happiness For A Short Time, оскільки він виконує своє завдання лише у відведенні йому 37 хвилин. Так, весело. Так, грайливо. Так, ритмічно. Так, дві третини Jungle привнесли свого звучання і тепер Бріджеса не так сумно слухати, як останні два альбоми. Втім, біда в тому, що після залишається нуль відчуттів і вражень, якими б дійсно хотілося поділитися й комусь порадити Happiness Anytime згодом. Тобто, чистий фуфломіцин, з яким треба себе переконувати, що він дієвий.

Leon Bridges — Please Don’t Say Goodbye

Повернення Alabama Shakes з першим за 11 років альбомом — хороша новина, бо I Must Be Dreaming звучить солідно, впевнено і дуже привабливо. Скажу навіть більше — цей альбом вважаю їх найкращим, бо тріо дотримується однієї музичної лінії й потреково не розмінюється між блюзом та фольком, як це було раніше. Погана новина в тому, що це повернення майже нікому не було потрібне, судячи з продажів. Це мене дещо здивувало. Бо думав, що Alabama Shakes «зацементували себе» в історії сучасної музики. Ну нічого, нам більше дістанеться.

Alabama Shakes — Garden

І я не міг обійти стороною Adéla, дівчину зі Словаччини, що брала участь в реаліті шоу Dream Academy. Вона досягла якогось монструозного успіху із своїм дебютним альбомом Prima. Певно, вважається співачкою № Таке стрімке карабкання окремих синглів вгору мене здивувало — значить людям знов необхідний простецький, гумовий, на «два притопи-три прихлопи» поп, але з максимальною earworm складовою. Щось в цій ідеї є. Але цього «щось» недостатньо, щоб хотіти повертатися до Prima свідомо. Хочеться масажувати мозок музикою, але все ж хочеться, щоб вона мала якийсь особливий прикол. У Adéla його нема, проте може колись і зʼявиться.

Adéla — Boys