5 листопада відзначали день народження Кіри Муратової — режисерки переходів та реалізаторки невимовного.

Ми згадуємо чотири картини, з яких можна почати знайомство з її творчістю. Ними ж можна й закінчувати, або просто — до них можна повертатися.

Повертатися завжди і назавжди.

▪️«Астенічний синдром» (1989)

Нелегко щось сказати про кіно, коли в самому фільмі, який ми дивимося, воно закінчується, а натовп із незадоволеними вигуками біжить чимшвидше додому — аби тільки цього не бачити. «Осталось маленькое пятнышко…вот-вот, все. Немножечко, и все. И можно идти. Замечательно».

І якщо комусь цей фільм здається сном за температури +39, або хтось занурюється під нього в сон і починає температурити під +39, то на виході з кінотеатру натовп потрапляє у світ, де термометр лускає. Такої шкали для вимірювання температури поки що не існує.

Кіно, у такому разі, і його частина хронометражу в усьому цьому — буквально «ще пів біди». Воно хоча б закінчується. Світ із своєю остаточною дисфункцією мовлення закінчуватися не збирається. Але, як казала і сама Муратова, і її шанувальники: це не привід обрати відчай.

Якщо все навколо перебуває в напівнепритомному стані, затинається й дає збої, то потрібно шукати лише ще більш заплутану стежку, яка може привести тебе вже навіть не до сенсу, а до самої можливості бути. Навіщо тоді взагалі потрібна мова? Тим паче, якщо єдина доступне тобі — це мова кіно, а не та, якою говорять після згасання екрана.

▪️

«Другорядні люди» (2001)

Минуло 12 років, і ця ситуація ніяк не змінилась. Хіба що напругу, якою пульсує «Астенічний синдром», тепер змінює трепет перед завмерлим часом.

Камера, немов погляд по обидва боки краю епохи, що сочиться крізь уламки перехідного часу (звідки? куди?), тепер невипадково дивиться лише на «другорядне». Адже як у такий час звернутися до того, що завжди на виду? Чи буде у такого життя якійсь «центр», до якого потрібно тягнутись.

Часто можна почути, що великі режисери завжди знімають лише один фільм, розтягнутий на все їхнє життя окремими епізодами — цими спробами до нього наблизитися. І думаю, що одним із найвлучніших потраплянь туди, куди дивилася Муратова, став саме цей, здавалося б, «другорядний фільм» — про другорядне, від другорядних.

⁕ Андрій Морозов

▪️«Чутливий міліціонер» (1992)

Фільм-перехід — перша картина Кіри Георгіївни незалежної України, часу, що обнулився після «Астенічного синдрому», маніфест надземних пасажів, надбудова перебудови. У квартирі заглавного типажу висить «Чорний квадрат» — посткартина. Дике звучання симфонії народження нової людини з тріщин голих інтер’єрів та нестерпних кольорів і звуків. Згладжування за допомогою дива виявлення оголення, натури та натуралізму. Лютому форте «На це не люблять дивитися» — радикальне піано «Собак вони викармлюють, людям жрати нічого». Внутрішній гігантизм дяді Стьопи. Фільм-перехід.

▪️«Чеховські мотиви» (2002)

Фільм — про(-)світ. Вітгенштейн і короткозорість, як найновіша ітерація дуалізму. В устах поголовно очкастих персонажів — найекстремальніші повторення богині повторень і матері вчення. Дімінуендо ультрареалістичного життя ритуалу в дисперсії скляного глядацького ока. Кіно як ритуальна подія. Прозора, складна, несподівана кантилена спресованого простору й розімкнутого часу, віртуозна пластична операція. Авангардистка до гробу. Приголомшлива картина, навіть для звиклих до муратовської радикальності. Фільм — про(-)світ.

⁕ Антуан Круазьє

#підбірка #текст

підписатися | наш сайт