Сміх — це не просто емоція. Це напрямок душі.У пеклі теж будуть сміятись.Сміхом хриплим, сдавленим, злісним.Сміхом, що рве легені й душу.Сміхом, який звучить не від радості — а від порожнечі, знущання і втоми від себе самого.На сцені — старі потворні клоуни з вічного "95 кварталу".Гарно вмонтовані в пекельну програму.Поруч — Задорнов у ролі архікоміка для тупих.Все за сценарієм: одна і та ж гнила жартівлива блювотина з вічним присмаком гордині, насмішки, презирства.А глядачі — приклеєні демонами до крісел. І ржуть.Не тому, що смішно. А тому що іншого вже не лишилось.Це — сміх без свободи.Сміх, який не рятує, а мучить.Сміх, який звучить із гнилих вуст, і нічого не будує.А в Раю — теж буде сміх.І, можливо, саме з нього все й почнеться.Сміх вільний.Сміх ясний.Сміх апостола Павла, коли він згадуватиме, як його били камінням, а він дякував Богові.Сміх Марії, коли маленький Ісус сказав перше: "мама".Сміх друзів Божих, які пройшли через вогонь і воду — і нарешті побачили Світло.Бо істинний сміх — це дихання свободи.Це коли нічого не треба доводити.Це коли ти не над кимось, а з кимось.Це коли ти — вдома.І правда в тому, що і пекло, і Рай — починаються тут.З того, як ми сміємося.Можна сміятися з людей.А можна — разом з Богом.Бо і Він теж сміється.