17 березня 2022 ми чотирьох (я, мама, сестра та кішка) вийшли пішки з  Маріуполя до селища Мелекіне. Нас таких було тисячі, що вибиралися з міста, йшли замінованою трасою, вздовж спалених авто та танків, через ворожі блокпости. Йшов сніг, людей було багато, їхали автівки - десь було дуже багато людей, а десь речей (ось це злило). Ще більше злили напівпорожні авто. По дорозі навіть встигли посперечатися з якоюсь бабкою, яка не вірила, що Маріуполь обстрілюють росіяни. Мовчки вислуховували на російських блокпостах завчені солдатами текст про "це Україна бомбить", "ми вас спасаєм". І йшли далі в невідомість.Десь далеко було чутно літаки та вибухи. Не хотілося обертатися і бачити сторозтерзане рідне місто. Мені здавалося, що якщо зроблю це - перетворюся на стовб солі. Все ж наприкінці нашої кількагодинної подорожі ми опинилися на пагорбі, звідки відкривався краєвид на море та Маріуполь. Він весь був в диму, з видимими пожежами в різних місцях. Зимово похмурий. Побитий.4 роки. Я ніколи стільки не була поза містом. Страшенно сумую, місцями зла, місцями заплакана. Можливо колись таки обернуся стовбом солі, бо є відчуття, що більше такого Маріуполя не побачу. Але люблю, пам'ятаю і чекаю наступної зустрічі❤️🇺🇦