ave mariaМаріє. Думаю про тебе. Невипиті подихи серпня, Маріє. Недожиті миті дитинства, Маріє. Застигле метро. Скрегіт металу, запах бетону — і більше не існує простору і часу, Маріє. Сирість вбрання, їжа з собою, буревій з пилу в повітрі. І кожен день в тяжкому мареві чекань нас в дивній площині, Маріє. На моїм балконі гроза тріщить високовольтними швами, під індустріальними мостами випалює озоновим вогнем — і розливається безкрайнє море тебе. Я ловлю автостоп, доганяю останній автобус: старий кондиціонер, розплавлений спекою пластик сидінь, німий сусід, і мій квиток в нікуди, туди — де від тебе немає ні смерті, ні воскресіння, Маріє. Мій одяг просочений дощем і потом, нагадував мені твою мінливість запахом твоїх парфумів. Моя невірність. Чужий жіночий голос з опен-спейсу. Наша з тобою безсонна ніч. Моя закоханість. І Париж уночі. І ти не терпиш і не даєш мені альтернатив: ти не «Маша», Маріє, а «Марі», але й Марі давно мене вже розлюбила. Думаю про тебе. Париж уночі. Побачення з тобою у торговельному центрі. Такий формат обирає наша невигадана любов, Маріє.text: α exclusively for @archives