All I WantІрі. Колись я казав: «Туга», — і не бачив, як це, коли насправді туга. Коли довкола — стільки ідеальних тіл, а я — в порожньому готелі, у найдорожчому й найкрасивішому місті світу — з місця не зрушу. Колись я думав: «Не ти». А ось — «вона». Чи ні, ось точно — «вона». А потім була «вона і вона», «вона, і знову вона», і десь там, за сто сорок восьмим перехрестям світів — усі вони несподівано щезли. Ірі. Колись наша весна була іншою. І не хотіла бути дивною, безглуздою, вразливою, покинутою, засипаною снігом. Вона обирала: «Коли й навіщо», — вона питала: «Кому й для кого?» — вона не любила ні чекати, ні просити, вона не вміла цінувати і так не хотіла любити. Розгублена — в дощах. І не для мене, і не від мене — ти зникала в дощах. Розмитого Токіо, згаслої долоні, холодних рук, некуплених квитків у нікуди, загублених у найдальшому Хоккайдо наших непрожитих разом годин, незважених терезів, невиконаних обіцянок. Ірі. Колись я казав: «Кохаю». І любив повторювати: «Кохаю». Без землетрусів, без потрясінь основ, без проклятих слів, твоїх залишених композиток, помилкових побачень, некуплених і неподарованих квітів. Колись і ти не знала про те, що я існую. Що я потрапив до пастки часiв. Що побачу Хоккайдо. І зможу кохати. На день від тебе — і за крок до сенсу. Приречена зі мною на долю, Ірі.text: α ексклюзивно для @archives