З початку великої війни я свідомо не висловлювалась щодо мовного питання з двох причин: 1. Мені здавалось, що це вже геть очевидно - мова є одним з факторів нашої безпеки. 2. По-друге, я вважала, що під час повномасштабної війни дискусія з мовного питання природнім чином зникне з публічного простору. Не через заборону чи ненависть, а через повагу та потребу розділити біль українського народу. Мені здавалось, що живучи тут і дивлячись на цю трагедію просто неможливо знову починати тему російської мови. Ну, бо це вже виглядає як блюзнірство, а не як позиція. Але ж ні. Знаходяться відомі люди, які в такі важкі часи, у розтерзаній росіянами Україні, починають про своє «імєю право» під час публічних виступів. Звісно, «імєєтє». Але це абсолютне нерозуміння контексту нинішніх подій, відсутність тактовності і співчуття до українського народу. Який стікає кров‘ю від агресії росіян прямо зараз. Це вже не про мову. Це про солідарність з народом, який стирають з обличчя землі через його ідентичність. В приватному житті не може бути обмежень. Та їх власне немає. В нас чимало білінгвів. Але публічний простір - це наша спільна відповідальність, це питання нашої безпеки і ціна його надміру висока. Ми повинні створити стійкий до російського впливу український інформаційний та публічний простір. Хіба це вже зараз питання дискусії? 📚Свого часу я проходила курс мовних конфліктів у нідерландському інституті міжнародних відносин «Клінгендайль». І навіть була учасником дослідження причин мовного питання в Україні. Тоді голландці зробили такий висновок: для українців мова задовільняє внутрішню потребу у безпеці, для росіян в Україні «язик» задовільняє внутрішню потребу у домінуванні.