Стильова еволюція Маклафліна в 90-х роках не означала, що євроіндійський fusion гітарного Гуру відійшов у минуле. Просто дивуєшся багатопрофільності творчості і якійсь надлюдській витривалості майстра, який здатний був водночас реалізувати декілька діаметрально протилежних за філософією звучання проектів (пост-боп; тріо гітаристів з Корріелом, Пако де Лусія та/або Ол ді Меолою; world fusion з індійськими музикантами тощо). Для прихильників орієнтального fusion Джона Маклафліна – плейлист найцікавішого з його «індійських» проектів (після Machavishnu Orchestra) — Shakti.

John McLaughlin and Shakti: playlist 🎧

Ще одна грань творчості – в 1990 році Джон Маклафлін публічно виконав у супроводі Лондонського симфонічного оркестру свій концерт для гітари “The Mediterranean”.



The Mediterranean Concerto, 1990 📺

В 1996 році Джон Маклафлін запросив у студію усіх представників вищого сontemporary jazz-ешелону та декого зі «співчуваючих» з рок-середовища. Чи майже усіх зіркових фігурантів 90-х – Джефф Бек, Стінг, Ол ді Меола, Майкл Брекер (саксофон), Девід Сенборн, Пако де Лусія, Вінні Колаюта (drums), Джой де Франческо, Закір Хусейн (табла)…. всіх не перелічу, їх «набігло» 22 особи. В підсумку, кожен трек альбому “The Promise” абсолютно не корелює з іншими. Проте кожний ілюструє певний стильовий концепт лідера. Лише декілька композицій з альбому. Please.

Django 🎧
Thelonious Melodius 🎧
El Ciego 🎧
Jazz Jungle 🎧
Shin Jin Rui 🎧

«Час розкидати каміння і час збирати…»[Еклезіаст]. Процес збирання в єдиний стильовий формат свого електроджазу Маклафлін завершив, на жаль, вже за «червоною» часовою лінією нашого нарису – у ХХІ ст. У 2006 році вийшов альбом “Industrial Zen”. Як на мене, шедевр. Все, що було експериментально розкидане, зібране докупи. В довершеній формі.

For Jaco 🎧
New Blues, Old Bruise 🎧
Wayne’s Way 🎧
To Bop or Not to Be 🎧
Mother Nature 🎧