Я не маю особливого бажання вступати в усі ці дискусії щодо «аристократії», «хто винен» тощо... Просто не варто забувати, що українська держава утворилась лише наприкінці 20 сторіччя, причому практично як «побічний ефект» від інших, глобальних процесів, а не тяжкими свідомими зусиллями народу і національної еліти. Відповідно, Україна не пережила всіх етапів становлення, як це було з державами Західної Європи. І новітні наші «елітарії» чи «аристократи» своїм статусом і статками зобов’язані не сюзерену і власним заслугам. Вони теж не пройшли через ті історичні трансформації, які в Європі вивершились інституційною демократією, стійкою до різноманітних викликів. Європейські суспільства до своїх сьогоднішніх демократій дійшли шляхом різноманітних цензів – майнових, освітніх, гендерних. Ми ж в 1991-му отримали державу з виборчою демократією просто так. Не маючи державних традицій, зі знищеним інститутом приватної власності, зі знищеними фізично елітами і зі сформованим окупаційною адміністрацією штучним прошарком партійної і силової «еліти» з тих же окупантів, які до України переїхали з родинами суто «для роботи». А потім просто прокинулись не в УРСР, а в Україні і вже з синіми паспортами.Отже, без історичної тяглості всі наші нинішні «елітарії», «аристократи», як вони кажуть, по-перше, є нащадками саме тієї штучної групи «окупаційної еліти». А по-друге, завдячують статками не сюзерену, не традиції, не історичним процесам, а винятково цій країні і цьому суспільству. Всі статки і статуси зароблені ними на українцях. Тому і є такий запит на рівноправ’я в українському суспільстві – рівноправ’я хоча би в питанні життя та смерті. Бо зрозуміло, що в інших питаннях про будь-яке рівноправ’я і близько не йдеться. Ну і, звісно, що це питання «рівноправ’я в смерті» лишиться риторичним і відповіді не матиме.