Що мене непокоїть в історії з Укрпошта і персонально з Ігорем Смелянським. Не про лого і не про комунікаційні помилки (про це окремо). Що у нас вважається природнім, що можна безапеляційно всіх, хто стосується державного управління чи держкомпаній, вважати корупціонером чи неефективним управлінцем. Що можна не розбираючись в деталях хейтити їхні рішення. Презумпція винуватості державних управлінців, можливо, була б і доброю ідеєю, якщо б не кілька моментів. 1. Ми де-факто маємо 4 держави (є відповідні статті і аналітика). Ототожнювати корупційну, бюрократичну, ліберальну і популістську частини державної машини ризиковано тим, що в боротьбі з одними проявами можуть знищуватися інші. І часто критики стають «корисними ідіотами» в руках справжніх корупціонерів. Тому варто, як мені здається, не узагальнювати. 2. Пожиттєве PEPство, низькі зарплати (чи принаймні не ринкові), постійний контроль «під лупою», хейт, бюрократизм, обмеженість ресурсів для змін, залежність від багатьох неконтрольованих чинників — все це робить роботу «на державу» не найкращим карʼєрним рішенням для справжніх професіоналів. Ми ризикуємо, що ті світлі і професійні люди, хто всупереч карʼєрним розрахункам погодився на таку роботу, в якийсь момент — думаю, при настанні перемирʼя — почнуть масово звільнятися. Залишатимуться ті, хто вміють викорисовувати державну службу у власних інтересах. Так, є і ті, кому важливий статус, хто прагне капіталізувати власний імідж.І так, є ті, для кого це служіння, місія. «Хто, якщо не я». Хто реально залишиться в таких умовах? Хто прийде наступним?3. Що можемо зробити ми з боку громадського сектору? Прагнути розбиратися до того, як робити висновки.Допомагати там, де просять.Давати зворотній зв’язок в межах власних компетенцій.Виявляти корупцію і брехню, виводити на чисту воду.Співдіяти. Принаймні я намагаюся робити так. Зараз є з ким працювати. І є кого критикувати. І є з ким боротися. «Всі вони поганці, а я в білому пальто» — не мій шлях.