І поки вона не прокинулася - щоб мовчки дивитися у вікно - Що за ним - знову жовтень, чи знову дощ, чи знову плавиться сталь -В ім'я її тихого дихання - ти готовий лінкором іти на дно,Ти ладен спалити усі рукописи, всі мости і усі міста. Ти готовий стріляти - у тих малих нерозумних птахів,Що своїм щебетанням перервуть ці миті солодкого сну. За блакитну жилку на скроні, за присмак нічних гріхів -Ти здатен взірвати стару планету чи розпочати нову війну. Ти мовчиш. І благаєш подумки: Боже, хай вона спить,Хай - ще трошки хоча б - не відкриє цих вбивчих очей -Ще хвилину... Секунду ще... Ще б одну тільки мить -Хай цей спокійний подих її - обпікає твоє плече. Час - зі швидкістю потяга, з байдужістю гробаря -Як лускатий отруйний гад - у навічно-минуле повзе. І вона врешті прокинеться. І ти згадаєш її справжнє ім'я. І цього разу - ви навряд чи обійдетеся без сцен. І вона врешті скаже - спокійна, мов стародавній бог -Що їй вже, напевно, час... і було б непогано піти... Місто ранкове - сіре, мов камінь, і тихе, неначе морг. І вона розчиниться в ньому. На хвилину. На день. Назавжди. Але поки що - ти, наче лютий та відданий Цербер,Від всього, що існує стережеш її вранішній сон. Ти - завмерлий іржавим мечем, напружений спаленим нервом -Закриваєш її від буття, що звивається за вікном. І нехай поза ним - ростуть ешафоти і діти,А інверсії білими лезами краять ранкову блакить,Хай падає сніг та дрони, хай згасають метеорити -Хай би що не було - та нехай вона поки ще спить.#мулікпише