Моя люба спільното «Порадні», доброго дня. Зараз у Меджугор'є дууууже тепло, у нашому готелі працює кліма, а мої хлопчики попадали на підлогу та позадирали догори ноги після повернення з Подбрдо (про це напишу ввечері))) і релаксують. Я маю можливість щиро й відкрито поговорити з вами - як клінічний психолог, схема-терапевт, священник і просто як терапевтичний обмежений батько, який узяв на себе відповідальність за допомогу у одужанні цих поранених титанів. Дехто хто з вас запитує мене в приватних повідомленнях: «Отче, а чого реально чекати від цього тижня? Чи зможе Меджугор'є повністю вилікувати хлопців від контузій та жахів війни?». Я хочу бути з вами чесним. За один тиждень неможливо повністю стерти наслідки важких черепно-мозкових травм чи ПТСР. Мозок моїх синочків зазнав занадто сильних ударів на фронті. Але те, що ми точно закладаємо і що ми обов'язково привеземо назад додому - це фундаментальний перелом і запуск великого зцілення. Ось які реалістичні, на мою думку, дива ми крок за кроком вирощуємо тут щодня, використовуючи кожну хвилину мого обмеженого батьківства:Ми даруємо їхньому мозку «перезавантаження»:Два дні в дорозі показали, як сильно страждає їхня поранена нервова система від різких звуків та напруги. Але тут, у Присутності та сакральній тиші Меджугор'є, без сирен і міського гамору, їхній мозок нарешті виходить із режиму «хронічного виживання». Як результат який ми вже бачимо: мої хлопчики починають спати без нічних жахіть. Їхній фоновий писк у вухах стає тихішим, а серцебиття - рівнішим. Це чиста фізіологія нейропластичності: у безпеці мозок сам починає латати свої рани. Ми обережно плавимо їхню залізну броню: На війні мої синочки звикли бути «залізними воїнами», які нічого не відчувають, не плачуть і все контролюють. Це захисний режим, але в мирному житті він руйнує їх зсередини. Моє головне завдання як терапевтичного обмеженого батька - показати їм, що зі мною та з іншими, кого вони визначили як безпечного, можна бути слабкими, вразливими, можна плакати й просити про допомогу. Через техніку рескриптингу (переписування важких спогадів) ми забираємо з їхнього минулого біль і безпорадність. Дуже сподіваюся, що мої синочки повернуться додому з глибоким усвідомленням: «Те, що сталося під Бахмутом чи Роботиним, було жахливим, але воно завершилося. Тепер я в безпеці, тато поруч, і мені можна просто жити». Ми лікуємо зранену душу: Війна часто забирає базову віру в справедливість і Бога, залишаючи важку провину вцілілого. Меджугор'є - це простір Присутності, глибокого миру та прийняття, де ніхто нікого не змушує й не судить. Тут, біля фігури Богородиці чи в тиші простору, мої сини, сподіваюся, відчують найголовніше: «Я не покинутий. Мене люблять. Моя жертва була не марною, і я маю право на прощення й мир». Я дуже хочу і докладаю до того зусиль, щоб мої синочки назавжди забрали із собою в Україну досвід безпечної родини. Мрію, що вони назавжди запам'ятають, що ділитися своїм болем і плакати в колі побратимів - це не соромно, а безпечно. Що вони більше не закриються в самотності вдома. Вони чітко знатимуть, як дихати і як заземляти тіло, як ставити під сумнів недобрі думки та впливати на свій емоційний стан тощо, коли на подальший службі чи вдома їх спробує наздогнати панічна атака чи біль. У їхній зраненій свідомості, сподіваюся, назавжди з'явиться спокійний, сонячний острівець - хорватське море, водоспади, Крка, затишна гостинність кола побратимів, Присутність і велична тиша Меджугорє. Щоразу, коли їм ставатиме темно, їхній мозок матиме куди повернутися, щоб заспокоїтися. Ми зараз сіємо дуже делікатне насіння в глибоко зорану війною землю. Деякі плоди ми бачимо вже зараз - у їхніх перших усмішках та спокійному подиху під час сну. А якесь насіння проросте в їхньому подальшому вже через місяці після повернення. Зараз для нас найголовніше - зрушити з місця процес одужання від акубаротравми, щоби повернувшись у шпиталь, вони могли якнайшвидше довершити процес свого одужання та повернутися на фронт, як із самого початку вони про це говорили.