Частина 2

— Придумає він. Сказали тобі, бл*ха, поставити лавочку, то візьми і постав. Ходиш вже три дні думаєш тут. Шо ти думаєш? За тебе вже все подумали, ти роби йди.
Посидів Петрович трохи, подумав. Аж тут бабуся місцева йде.
— Ой, доброго дня Вам.
— Доброго дня, бабусю.
— Мені той во... Електрика треба.
— Ніколи мені, бабусю, — холодно відповідає Петрович. — Зайнятий я.
— Ой, і шо ж мені робити?
— Шо... Шо... Почекайте. Йдіть он запишіться там во, може, через тиждень зроблю.
— Ой, шо ж то робиться, люди добрі. Комуналку плачу, а куди ті кошти йдуть, не знаю.
— Ото і робиться, бабусю. У нас електрики лавочки роблять. Тьфу його.
Поїхав Петрович в село. Викопав там у себе з подвір’я лавочку, привіз, вкопав.
— На, блха! Тільки від'їбться! — сказав пошепки Петрович і закурив.
Прийшов пан Микола, подивився.
— Ну... Можеш, Петровичу, коли захочеш?
— Можу, але...
— Але треба тобі інколи пз7юлей давати? Та? Бо ми ж такий народ, який без пз7юліни працювати не буде.
Мовчить Петрович. Не може він слів підібрати, щоб пояснити ступінь свого обурення.
Получив п*зди, привіз свою лавочку, вкопав її. Де тут справедливість?
— От тепер, Петровичу, люди дякувати нам з тобою будуть.
І знаєте що? Якби на цьому поставити крапку і більше не продовжувати, то, в принципі...
Хй з ним. Получив пзди, хй з тією лавочкою, головне, що чистий спокій собі маєш, і хай йдуть на хй ці м*даки-чиновники.
Вони як крали, так і будуть красти, і перестануть це робити тільки якщо їх на іншу планету пересилити.
І приїде потім перевірка, подивиться на ту лавочку, запитають, чому вона така дорога, і відповість їм пан Микола, що це історично відома лавочка, на якій колись відомий поет минулого століття написав вірш про те, як він сильно любить рідний край.

А Петрович на те все подивиться зі сторони і подумає: а може, і правий був начальник? Може, добру справу зробив? Для людей, для народу, лавочку поставив.
Але тут з’являється народ.
— Бачив, яку лавочку он там поставили?
— Бачив!
— П*здець, да?
— Я як побачив — ржав пів дня.
— Та ото ж. Треба ще підписати: «Лавочка для народу».
— І не кажи. От не можна нормальну лавочку поставити. Це ж все державні кошти. Кошти платників податків. Мої і твої.
— А ти шо, вже податки почав платити, вже офіційно працюєш?
— Ну та ми ж той во... ПДВ платимо.
— Ой. ПДВ. Кажеш таке, от я плачу податки, а ти не платиш. Тому і лавочки такі у нас, як і все наше життя. Через таких, як ти.
— Ой, бл*... І шо ти там платиш?
Стоїть там недалеко Петрович, нервово курить і слухає, як люди його лавочку обс*рають.
— От, н4х7й це одоробло тут поставили. Та викиньте ви її на смітник і не позорьтеся.
— Та не кажи.
— Побачити би морду того м*дака, який оце тут поставив. Хай би вдома у себе таку поставив би.
— І не кажи.
А Петрович курить, слухає то все і мовчить.
Петрович сам по собі мужик хороший, але обставини і життя склалися так, що він і пздів отримав, лавочку віддав, ще й у номінації «мдак місяця» виграв.
Але стоп.
Хіба це життя зробило із Петровича м*дака?
Як глибоко капнути у цей ґрунт, то за ним будуть тонни різновидного лайна, і понас*рало там не життя, а люди.
За кожним лайном стоїть той, хто нас*ав, і у нього є конкретне прізвище, ім’я та по батькові, і життя в цьому абсолютно ні до чого.
Словосполучення «таке життя» придумали МПМЧ і втілили його в народну масу, щоб відвести підозру від себе.
Політики і чиновники знають, що вони мдаки, але головними мдаками мають бути виконавці їхніх рішень, бо на те їх і наймають на роботу. Так, справедливості у цій казці немає, між іншим, як і в житті.
Проте шукати справедливість у реальності — майже те саме, що й шукати в сраці курагу.
Отже, після цієї історії треба ще раз поставити питання: що може бути спільного між сракою і лавочкою?
І те, і те росте із державного бюджету.
Ну а всі мої книги можна замовити на сайті:

https://shnshop.com.ua/home/