Історія про лавочку, яку я написав 4 роки назад, і актуальність якої не складає по сьогоднішній день.

Частина 1

— Привіт, Петровичу.
— Привіт, Микола Михайловичу! Викликали?
— Так, викликав. Тут туйво, лавочку треба поставити.
— Треба то треба. — Петрович — людина працьовита, руки не із сраки ростуть, та і Михайлович теж начальник нормальний, то чоб і не поставити? — Кажіть, де лавочка і куди ставити.
— Поставити он до, туди... — спокійно відповідає пан Микола, тримаючи найцікавіше на потім.
— Добре. Поставлю. Не питання, пане Миколо, Ви ж мене знаєте.
— От і добре, Петровичу.
Петрович стоїть мовчки. Чекає. За логікою речей, зараз має бути репліка: «лавочка там-то», або «лавочку привезуть завтра», або, бл*дь, хоч натяк якийсь на місцезнаходження лавочки.
Але у світі, де присутня корупція, місця логіці не знайдеться.
Це золоте правило державного апарату. Якщо в якихось діях немає логіки, то це означає, що там завівся мудак, який краде державні кошти.
Саме тому політики намагаються давати людям право знати «ХОЧ ЩОСЬ», замість того, щоб давати людям право на інформацію.
З іншого боку, знання правди, володіння інформацією про правду вже нічим не допоможе. Що може змінитися, якщо Петрович дізнається, що лавочки не існує, бо його начальник сп*здив державні кошти?
Ну, Петрович буде переживати, у нього підніметься тиск, він отримає розчарування у жорстокості життя, і йому прийдеться зняти рожеві окуляри. Таким чином, він утратить віру у святість і непохитність державного апарату і може похитнути чашу терезів у сторону анархії.
Гра в мовчанку продовжується, і, так як Петрович підлеглий, а лавочка — це його майбутній геморой, він порушує мовчання першим:
— А де лавочка?
Ще одна хвилина мовчання, під час якої пан Микола намагається викликати у Петровича емоції доброти.
— Та нема лавочки, Петровичу. Немає, бл*ха. Сказали в міністерстві, що треба поставити лавочку, а лавочку не дали. Зроби сам, Петровичу. У тебе руки золоті. Ти шо, лавочку не поставиш?
Вийшов Петрович із кабінету начальника. Отримав він натхнення, бажання, внутрішню мотивацію — про що там ще на курсах лідерства розказують?
Але матеріалу для лавочки не отримав. Походив він, подумав, і набридло йому.
— Зроби лавочку... Зроби лавочку... У мене шо, бл*ха, пилорама вдома? Короче, хай лавочку шукає, а тоді поставлю.
І так відбувається наступна стадія виконавчої дисципліни: «покласти х*й на розпорядження начальника».
Проходить день. Лавочки немає. Проходить два. Лавочки немає. І на третій день лавочки теж немає.
Відчуває пан Микола запах п*з7юліни керівної, і запах той такий концентрований, що починає у пана Миколи грати бурхлива багатогранна фантазія і гормони.
Уявляє він, що зараз зроблять із нього головного корупціонера країни. Журналістів покличуть, ті йому в писок мікрофона тулити будуть.
«Скажіть, пане Миколо, чи соромно Вам за те, що Ви сп*з7или державні кошти? Що Ви відчуваєте? Як Ваш настрій і чи погіршиться Ваше здоров’я найближчим часом?»
А потім його ще через срачі прокрутять, і падає на пана Миколу ГАНЬБА страшна.
І все це через срану лавочку і довбаного Петровича, який, між іншим, у тих фантазіях першим буде дулі пану Миколі крутити і казати:
«Так і треба тобі, негіднику, нхуй державний бюджет пздити».
Занервував пан Микола. Випив трохи хороброї води, компотом запив і вмить відчув себе керівником.
«От м*дак цей Петрович. Хер забив на мене!»
— Петрович!
— Так, Микола Михайловичу, викликали?
— Де, бл*ха, лавочка?
— Так немає ж лавочки.
— Ах ти ж йб твою мать, нехай... Нашо я тебе тут ледаря такого тримаю! Нашо ти мені дармоїд треба? Лавочку, блха, зробити не можеш. Ну хрін з тобою. Я сам її зроблю, але ж ти більше до мене зі своїми проблемами не приходь. Михайловичу, зробіть то... Михайловичу, допоможи із тим. Михайловичу, мені по справах треба... Поняв?
Стоїть Петрович, слухає те все, і так йому гидко стає.
— Та добре, Микола Михайловичу. Зараз щось придумаю.