Це дуже небезпечна підміна.Бо тут уже діє не духовна етика, а корпоративна дуальність «свій - чужий». Якщо нашого зупинили в ТЦК - моліться за нього. Якщо українські військові гинуть на фронті - тиша. Якщо нашого вайшнава зачепила мобілізація - це «гоніння на харінаму». Якщо десятки українських вайшнавів служать у Силах оборони, гинуть, зникають безвісти, втрачають здоров’я - це чомусь не стає центральною темою молитви, співчуття і духовної солідарності.Чому заклик «помоліться за відданих, яких забрали в ТЦК» з’являється миттєво, а заклики молитися за українських вайшнавів у ЗСУ, за поранених, за загиблих, за родини захисників, за все українське суспільство - майже не звучать?Чому тривога за тіло «свого» відданого така сильна, а біль тисяч українських родин ніби розчиняється у фразах про карму, матеріальний світ і тимчасовість тіла?Якщо мобілізація - це небезпека для життя вайшнава, то російські ракети, дрони, КАБи, окупація, катівні, депортації, розстріли і фронт - це небезпека для життя всіх українців. Чому ця емпатія не розширюється?Чому серце стискається тільки тоді, коли ТЦК торкнувся учасника харінами, але не стискається щодня, коли росіяни вбивають цивільних, військових, дітей, старих, медиків, волонтерів, енергетиків, залізничників?Можливо, проблема не в ТЦК.Можливо, проблема в тому, що релігійна свідомість частини спільноти втратила зв’язок із людяністю.Бо якщо людина роками наповнює себе філософією «цей світ ілюзорний», «тіло неважливе», «страждання - це карма», «головне - особиста духовна практика», але при цьому раптом починає дуже сильно переживати за своє тіло, свою безпеку і свій комфорт, коли справа доходить до мобілізації, то це вже не відречення.Це вибіркова трансцендентність.Трансцендентність для чужого болю.Матеріальна паніка для власного тіла.Філософія відречення для українських жертв.І дуже конкретний страх, коли відповідальність приходить до дверей власної групи.Тому питання не в тому, чи можна співати Святі Імена під час війни. Можна. І треба.Але співати їх треба так, щоб у цьому була не втеча від реальності, а молитва за живих і мертвих. Не святковий епатаж, а співчуття. Не демонстрація духовної вищості, а покаяння, смирення і солідарність із народом, серед якого ти живеш.Бо якщо харінама не чує плачу країни, вона перетворюється з духовної практики на релігійний шум.Якщо вайшнавська спільнота бачить «Чанд Казі» в українському представнику мобілізації, але не бачить адгарму в російській агресії, то це не духовне бачення. Це моральна інверсія.І якщо молитва з’являється тільки тоді, коли ТЦК забрав «наших», але не з’являється тоді, коли Росія щодня вбиває українців, тоді це не милосердя.Це не любов до Бога.Це любов до власного комфортного релігійного кола.А справжня духовність починається там, де Святе Ім’я не відриває людину від страждання інших, а робить її серце більш живим, більш чутливим і більш здатним стати на захист тих, кого вбивають.