Ще жорсткіше це видно у словах Шріли Прабгупади про саму природу бгакті. Він прямо пише, що віддане служіння - це не "сентиментальна спекуляція" і не "уявний екстаз", а практична діяльність. Ця формула надзвичайно важлива для нашої теми. Бо щойно "духовність" відривається від практичного служіння, правди, відповідальності і дії, вона починає дрейфувати в бік споживання переживань. Не я служу істині, а я споживаю стан, який мені подобається. Не я міняюсь заради волі Бога, а я шукаю ту форму "практики", яка дає мені найбільший приплив внутрішнього нектару. У цей момент бгакті непомітно підміняється духовним гедонізмом.Саме тут доречно говорити і про тілесний вимір. Дослідження співу, медитації й повторення мантри показують, що такі практики можуть бути пов’язані з підвищенням настрою, зі станом потоку, містичними переживаннями, змінами дофамінової активності, зниженням стресових маркерів, а в груповому співі - також із процесами соціального зближення, де дослідники обговорюють роль окситоцину та ендогенних опіоїдів. Окреме дослідження медитації показало зростання вивільнення ендогенного дофаміну у вентральному стріатумі, а роботи про груповий спів пов’язують його із соціальним зближенням і зі зниженням окремих фізіологічних маркерів стресу. Дослідження оспівування і повторення мантри в різних традиціях також показало, що саме спів у формі переклику, коли один веде, а інші відповідають, частіше пов’язаний із вищими показниками містичного досвіду, а змінені стани свідомості і стан потоку корелюють із суб’єктивною якістю життя. Але з цього не випливає, що кіртан - "це просто хімія". Навпаки, саме тут потрібна чесність. Нейрохімія може пояснити, чому практика дає сильне підкріплення, чому колективний спів здатен відчуватися як глибоке полегшення, єдність і піднесення. Проте наука не дає підстав редукувати духовний зміст до одного гормону чи нейромедіатора, а сучасні огляди прямо підкреслюють складність, багатофакторність і методологічні обмеження цього поля. Коректна теза звучить так: кіртан може супроводжуватися потужним нейрофізіологічним підкріпленням, але його духовна цінність визначається не інтенсивністю переживання, а тим, до чого він веде людину - до правди і служіння чи до залежності від стану.І ось тут постає найскладніше запитання. Якщо людина настільки звикає до "нектару", який отримує в кіртані чи джапі, що будь-яка правда, яка порушує її емоційну рівновагу, сприймається нестерпно, то практика починає працювати як форма інтоксикації. Не в буквальному медичному сенсі, а в сенсі духовно-антропологічному. Інтоксикація - це стан, коли свідомість втрачає тверезість і потрапляє під владу субстанції або механізму, який змінює сприйняття реальності. Якщо таким механізмом стає залежність від "позитиву", "нектару", "екстазу", "кайфу від атмосфери", то перед нами вже не свобода в Бозі, а несвобода в переживанні.Саме тому тут важливо не чіпати кіртан як такий, а повернутися до критерію шастр і ачарій. Проблема не в екстазі. Проблема в ідолопоклонстві перед екстазом. Проблема не в нектарі. Проблема в тому, що нектар починає цінуватися вище за істину і вище за служіння. Прабгупада послідовно ставив критерієм не сам факт переживання, а практичне служіння Крішні. І коли він говорить, що бгакті не є сентиментальною спекуляцією чи уявним екстазом, він саме відрізає шлях до цієї підміни.Тут доречно додати одну дуже тонку, але сильну думку з сучасного дослідження оспівування і повторення мантри: автори зауважують, що стан потоку відрізняється від інших змінених станів свідомості тим, що він може не тікати від звичайної свідомості, а навпаки - оптимізувати її. Це дуже перегукується з вайшнавським ідеалом. Справжня духовна практика не повинна відривати людину від реальності. Вона повинна робити її здатною бути в реальності ясніше, тверезіше, глибше, відповідальніше. Якщо після практики людина менш здатна бачити зло, співчувати жертві, називати речі своїми іменами і нести служіння, то питання постає не до реальності, а до якості самої практики і до мотиву, з яким людина в неї входить.