Я не розумію як це працює, але ж…Ти пишеш допис. На емоціях. Втім, як завжди. Розповідаєш про дощ. Його сумну мелодію, яку він вистукує по твоєму капюшону. Ти розповідаєш про своє бажання, свою мрію щодня гуляти із собакою. Пояснюєш чому не сьогодні. І не завтра або післязавтра. Але це буде обов’язково. Колись, але буде. Ти не знаєш якої породи буде це чудо хвостате, але точно знаєш, що її будуть звати… Ельза. (Так звали мою першу собаку в житті. То була вівчарка. Коли мені було сімнадцять, її подарував вітчим. Він ж її застрелив. Зокрема за це, його давно в пеклі смажать в усіх можливих рецептах. Я йому багато чого пробачав, або мусив пробачити, але Ельзу… НІ. Ніколи. Буду помирати, не пробачу). А Всесвіт бачить, читає, розуміє емоцію цього допису і… тобі неочікувано приходить повідомлення, що у відділенні Нової пошти чекає посилка. Ти отримуєш, гоняючи в голові сотні «що там»? Відкриваєш невеличку коробочку і… ЗАСТИГАЄШ! Хвилину тримаєш ЦЕ в руці не в змозі поворухнулися. «Ніколи! Ніколи не відмовляйся від своїх мрій!», це було написано на дні коробки. Зробив глибокий вдих. Видихнув. Витер тильною стороною долоні сльозі та поклав нашийник із медальйоном в сумку, яка постійно зі мною. Можна сказати, що ми вже почали гуляти їз… моєю Ельзою! Дякую тобі мій Всесвіт! За те, що бачиш! Відчуваєш! Розумієш!