#Ігрозаписи №2Розкажу, дітки, як свого часу мене зламала RDR2.Але вона ж змусила мене полюбити ігри наново.Є купа ігор, які всі вважають шедеврами, але мені вони — страх як — не зайшли.Серед них і «симулятор побачень» Відьмак 3, і тупо Скайрім, і навіть Зельда: BOTW.Вони, звісно, залишаються шикарними. Просто причина була в мені.(Хоча, ну, до кожної можна покидати претензії… але нашо? 😅)Все змінила Red Dead Redemption 2.Гра, яка жорстоко карає за спроби “зарашити” її — вкрааай повііільними анімаціями.І я досі пам’ятаю, як на це жалілися численні “ґеймери”.Моя найбільша помилка — я стрімив RDR2.А стрім — це коли треба швиденько пройти гру і побігти до наступної, “актуальної”, паралельно вигадуючи щось смішне аби виправдати своє перебування в квадратику. Аж поки я не пограв у неї сам. Один.І тоді вона розкрилась.Без поспіху. Без глядачів. Без тиску.Я вперше відчув, чому Артур у грі не бігає підтюпцем.Ґеральт, Довакін, Лінк — усі спішать за замовчуванням.А Артур… живе. Повільна хода, сідлання коня, полювання — усе це зробило мене не просто гравцем, а частиною гри.Я буквально розчинився в ній.На здивування, коли я переніс цей “метод повільної ходи” у Скайрім і Відьмака — я почав бачити деталі, які раніше просто пролітав: вручну виліплені локації, заходи сонця, атмосферу завірюхи. Я відчув наскільки масштабні ці ігри. Наскільки великі в них карти.Одна з небагатьох причин, чому мені не зайшла Baldur’s Gate 3, — це відсутність відчуття подорожі.Сюжет, персонажі, механіки — топ.Але все надто близько.Кожен квест — у 20 секундах ходу.Тебе просто кидає від завдання до завдання.А от у Скайрімі, особливо з режимом виживання, навіть проста дорога з точки А в пункт Б — уже пригода.Хоча саме тоді я зрозумів, наскільки Скайрім порожній.У цьому плані я б залюбки поміняв його з Fallout 4 — там, навпаки, часом не вистачає тиші серед випаленої землі. 🌋Я ще й підняв складність у Відьмаку — і це підсилило ролеплейність у рази.І тоді я збагнув, що саме ця ролеплейність і є той “соус”, якого мені бракувало в RPG.Навіщо Ґеральту бігати по Новіґраду?Навіщо Довакіну мчати, щоб убити пару бандитів?Якщо ти сам не придумав причину — то і вони не мають куди спішити. Один із головних гріхів сучасного ґеймінґу — це розтягування ігор, щоб не шкода було віддати 60 баксів.Але коли ринок настільки насичений, ти просто не хочеш жити в грі — бо треба встигнути ще десять інших.Не хочеться сидіти в ігровому барі, не хочеться ролеплеїти навіть у RPG.Бо треба “далі”.І відтак усі старання розробників — Пліточці під хвіст. 🐴Щиро заздрю тим, хто може оцінити подібні ігри без зайвих роздумів.Хоча, може…ви теж ніколи по-справжньому не грали? 😉Після подібного повільного споглядання локацій у всяких Скайрімах та РДРах, якось наново почали відчуватись прогулянки і в реальному житті. Якось хочеться дивитись як же боженька постарався над оптимізацією та рендером справжнього світу. От так от, здавалось би звичайна гра про ковбоїв де яйця у коней стискаються на холоді, навчила мене цінувати життя наново. Тепер час від часу мій герой (я) теж глибого видихає і кайфує від світу. Він просто смакує життя.Якщо маєте свої улюблені скріншоти з ігор, то діліться, що їм пилом припадати?😄😍Адміну на каву☕️ |тутки пишем про кіно🎥 | YouTube📺