#Ігрозаписи №2Розкажу, дітки, як свого часу мене зламала RDR2. Але вона ж змусила мене полюбити ігри наново. Є купа ігор, які всі вважають шедеврами, але мені вони — страх як — не зайшли. Серед них і «симулятор побачень» Відьмак 3, і тупо Скайрім, і навіть Зельда: BOTW. Вони, звісно, залишаються шикарними. Просто причина була в мені.(Хоча, ну, до кожної можна покидати претензії… але нашо?

😅)Все змінила Red Dead Redemption 2. Гра, яка жорстоко карає за спроби “зарашити” її — вкрааай повііільними анімаціями. І я досі пам’ятаю, як на це жалілися численні “ґеймери”. Моя найбільша помилка — я стрімив RDR2. А стрім — це коли треба швиденько пройти гру і побігти до наступної, “актуальної”, паралельно вигадуючи щось смішне аби виправдати своє перебування в квадратику. Аж поки я не пограв у неї сам. Один. І тоді вона розкрилась. Без поспіху. Без глядачів. Без тиску. Я вперше відчув, чому Артур у грі не бігає підтюпцем. Ґеральт, Довакін, Лінк — усі спішать за замовчуванням. А Артур… живе. Повільна хода, сідлання коня, полювання — усе це зробило мене не просто гравцем, а частиною гри. Я буквально розчинився в ній. На здивування, коли я переніс цей “метод повільної ходи” у Скайрім і Відьмака — я почав бачити деталі, які раніше просто пролітав: вручну виліплені локації, заходи сонця, атмосферу завірюхи. Я відчув наскільки масштабні ці ігри. Наскільки великі в них карти. Одна з небагатьох причин, чому мені не зайшла Baldur’s Gate 3, — це відсутність відчуття подорожі. Сюжет, персонажі, механіки — топ. Але все надто близько. Кожен квест — у 20 секундах ходу. Тебе просто кидає від завдання до завдання. А от у Скайрімі, особливо з режимом виживання, навіть проста дорога з точки А в пункт Б — уже пригода. Хоча саме тоді я зрозумів, наскільки Скайрім порожній. У цьому плані я б залюбки поміняв його з Fallout 4 — там, навпаки, часом не вистачає тиші серед випаленої землі.

🌋

Я ще й підняв складність у Відьмаку — і це підсилило ролеплейність у рази. І тоді я збагнув, що саме ця ролеплейність і є той “соус”, якого мені бракувало в RPG. Навіщо Ґеральту бігати по Новіґраду? Навіщо Довакіну мчати, щоб убити пару бандитів? Якщо ти сам не придумав причину — то і вони не мають куди спішити. Один із головних гріхів сучасного ґеймінґу — це розтягування ігор, щоб не шкода було віддати 60 баксів. Але коли ринок настільки насичений, ти просто не хочеш жити в грі — бо треба встигнути ще десять інших. Не хочеться сидіти в ігровому барі, не хочеться ролеплеїти навіть у RPG. Бо треба “далі”. І відтак усі старання розробників — Пліточці під хвіст.

🐴

Щиро заздрю тим, хто може оцінити подібні ігри без зайвих роздумів. Хоча, може…ви теж ніколи по-справжньому не грали?

😉

Після подібного повільного споглядання локацій у всяких Скайрімах та РДРах, якось наново почали відчуватись прогулянки і в реальному житті. Якось хочеться дивитись як же боженька постарався над оптимізацією та рендером справжнього світу. От так от, здавалось би звичайна гра про ковбоїв де яйця у коней стискаються на холоді, навчила мене цінувати життя наново. Тепер час від часу мій герой (я) теж глибого видихає і кайфує від світу. Він просто смакує життя. Якщо маєте свої улюблені скріншоти з ігор, то діліться, що їм пилом припадати?

😄😍Адміну на каву☕️ |тутки пишем про кіно🎥 | YouTube📺