Думаю про одну з сьогоднішніх клієнток…— Я вже рік хожу на терапію. Таке враження, ніби стою на місці. Все ті ж реакції, все той же сором та вина…— Будь ласка, не йди зараз за голосом свого критика. Ти ж сама знаєш, що багато вже всього змінилося. Просто шлях дійсно довгий. Треба бути бережною до себе на цьому шляху.Іноді найважче — побачити власний шлях, коли ти сам ним йдеш. Ми так звикли вимірювати зміни великими кроками, що не помічаємо, як тихо змінюється наше дихання перед тим, що раніше забирало весь кисень. Як з’являється секундна пауза там, де була лише автоматична реакція. Як слова “будь ласка” до себе перестають здаватися чимось неможливим.Терапія — це не драбина вгору, де кожна сходинка чітко видна. Це скоріше спіраль, де ми знову і знову повертаємось до тих самих тем, але кожного разу – з іншої висоти, з іншою якістю присутності. І найбільша зміна не в тому, що сором та вина зникають. А в тому, що з’являється простір, де можна їх побачити, назвати, і не дати їм керувати твоїм життям.