Освітня Криївка

Вона розділила із чоловіком непросту долю.Наталя Березинська-ШухевичНайближча соратниця та дружина генерала-хорунжого, головнокомандувача Української повстанської армії Романа Шухевича.Навчалась у Львівській гімназії с. Василіанок та гімназії Українського педагогічного товариства. У двадцять одружилась з Романом Шухевичем, з яким була знайома ще з дитинства. Вона знала, якій справі присвятив себе її чоловік і напевне здогадувалась, що їх не чекає спокійне життя. Була вихована в патріотичному дусі батьком о. Романом. Так само був вихований її брат, який загинув в бойовій акції ОУН у 1932 році. Небагато прожила з чоловіком – кілька неспокійних років до арешту Шухевича у 1934, відтак у 1937-1938 роках і ще в Кракові у 1939-1941 роках.У 1940-х роках подружжя Шухевичів мешкало у Львові на вулиці Королеви Ядвіги, де їх сусідами була єврейська сім’я Вольфа і Ружі Райхенберг. Під час вторгнення німецьких військ старшу дочку Райхенбергів було застрелено просто посеред вілиці, тож Наталія та Роман запропонували свохвати молодшу дочку — Ірину, — у себе. До 1943 року Іру доглядала Наталія, а Роман зробив для дівчинки нові документи, де змінив усі дані про неї, навіть рік народження. Відповідно до нових документів Ірина значилася дочкою загиблого радянського офіцера. Та після того, як гестапівці у 1943 році заарештували Наталію Шухевич, Романові вдалося переправити дівчинку в сирітський притулок за 30 км від Львова, де вона перебувала до кінця війни, переживши німецьку окупацію і Голокост.У лютому 1943 року Наталія була заарештована гестапо, яке через неї намагалось вийти на чоловіка, проте після двох місяців безрезультатних допитів та завдяки клопотанню німця, колишнього старшини УГА А. Бізанца була випущена. Щоби убезпечити родину від подальших переслідувань оформила фіктивне розлучення і повернулась на дівоче прізвище. Зустрічі з чоловіком тепер відбувались за суворої конспірації у наперед підготовлених місцевостях. Після створення УГВР разом з дітьми могла емігрувати на Захід, проте відмовилась покинути чоловіка та Україну. Енкаведисти вийшли на її слід лише в червні 1945 року і вже 19 липня заарештували у с. Біличі на Старосамбірщині. Чекістів цікавила виключно інформація про зв’язки та місце перебування чоловіка, на що вона постійно відповідала «не знаю». Лише через п’ять місяців визнала, що постійно зустрічалась з чоловіком через його зв’язкових, але це вже не мало жодного пожитку для чекістів. 21 квітня 1947 дорогою з Рівного до Львова був інсценізований напад нібито підпільників ОУН і майже місяць псевдоповстанці водили її селами від криївки до криївки намагаючись випитати хоч якусь невідому їм інформацію. Проте більше як на слідстві не сказала. У звіті агенти НКВД засвідчили, що вона була переконана, що перебуває в банді, «однак відповідати буде тільки чоловікові, або особам, яким він це доручить». Тому чекістам залишалось організувати 15 травня черговий спектакль, тільки тепер із нападом МҐБ на підпільників і повторним її арештом. Після цих марних спроб її засудили на 10 років таборів. Лише наприкінці 1950-х повернулась до Львова. Часом ночувати доводилось по підвалах, іноді в польській катедрі, куди її таємно впускали священники. Ситуація поправилась лише коли до Львова повернулась її донька Марія. Син Юрій вийшов на волю інвалідом аж у 1988 році. Жила тихо та бідно і так само відійшла у вічність. Після здобуття незалежності ані держава, ані урядовці про неї не згадували – були куди важливіші справи забезпечення добробуту власних родин до сьомого коліна і далі. Похована на Личаківському цвинтарі.

У день народження Михайла Коцюбинського хочеться згадати не лише «класика й мудреця», а живого чоловіка з пристрастями, смаком до краси й життя. Він умів працювати — і вмів насолоджуватися: любив добру кухню, у листах докладно описував страви, дбав про вигляд, вправно культивував «образ митця». На схилі літ навіть підфарбовував сивину борідки — не з марнославства, а з упертої віри в естетику щодня. Міг зізнатися: «Часом сам любуюсь собою в дзеркалі» — і в цьому було не позерство, а життєствердна іронія.Його шлях у літературу — теж з любові. Хлопчиком закохався в старшу дівчину — і, щоб вразити її, почав шалено читати, а потім писати. Пізніше, мандруючи Гуцульщиною задля «Тіней забутих предків», записував звичаї «вільної любові» без моралізаторства — як етнограф і як людина, що не плутає правду життя з фасадом.Двадцятидворічний Коцюбинський приїхав учителювати на Вінниччину. У домі, де мешкав, з’явилася Марія Міхнєвич — попівна з Дзигівки. Вони одразу зійшлися на розмовах, читанні, прогулянках. Він — із «народницьким» завзяттям — агітував її вириватись з-під батьківської опіки, здобувати фах і свободу. Марія переїхала до Вінниці, навчилася кравецтва, вони листувалися: «мила, кохана Марусе…». Він присвячував їй вірші, але шлюбної згоди не здобув. Офіційна причина — «щоб не обтяжити» його й без того нелегке становище. Неофіційний підтекст — у тому, що Михайло зблизився з її молодшою сестрою Таїсією, а сам дедалі далі відходив від колишніх ідей. Той нерівний пульс молодості не зламав його: «Я завжди був великим оптимістом», — це сказано ніби між справами, але влучно.У Чернігові він зустрів Віру Дейшу — високу, стриману, з «величезними серйозними синіми очима». Вона закінчила Бестужівські курси, мала досвід арештів за політичну діяльність, працювала в бібліотеці. Їхні листи — це приклад, як народжується подружнє «ми»: «Ти мені потрібна, як повітря». Одружилися 1896-го. Діти народжувалися один за одним; побут, турботи, служба у земстві — і щоденні листи, коли були нарізно: «третій день без Віри», «дванадцятий день без коханої…».А далі — звична історія невидимої праці. Віра тягнула дім, допомагала редагувати тексти, опікувалася немічною свекрухою. Провінційна рутина, брак грошей, хвороби — усе це стирає лак з великих почуттів. І саме тут проявляється просте: любов — це також робота.На службі в губернській управі Михайло закохався в молодшу колегу — Олександру Аплаксіну. Спершу — невинний флірт, дотепи, нові сукні, усмішки; далі — записка замість телефонного дзвінка: «Винен тільки в тому, що Вас люблю». Листи до Віри він писав українською; до Олександри — російською. Часом — майже однакові за інтонацією, бо щодня бути бездоганно оригінальним у житті мало кому вдається.Зустрічі — в місті, на природі, інколи вдома в Шурочки. Віра довго нічого не підозрювала, допоки не отримала анонімку, а потім не знайшла «цьомки» в листі коханки до чоловіка. Розмова, у якій, за словами Коцюбинського, «жодних сцен — лише благородство і прохання не нищити сім’ю», зупинила розрив — але не стосунки. Він вибрав родину — і продовжив бачитися з Олександрою. Комфорт і вина, ніжність і слабкість — усе водночас. Цей вузол так і не розв’язався.1913 року, після тривалої хвороби, Коцюбинський помер. Донька Ірина запам’ятала останні слова: «Жити хочу, жити!». На похороні в Чернігові було кілька тисяч людей. Віра заборонила приймати квіти від Олександри — та в головах покійного все ж поклали її вінок із цвіту яблуні. Шурочка більше нікого не покохала й пережила Михайла на десятиліття.У підручниках він — майстер імпресіоністичного слова, психолог тонких станів, автор «Intermezzo», «Тіней…», «Fata morgana». У житті — гедоніст, гурман, естет, чоловік із уразливою совістю й непереможною любов’ю до краси. Він не був святошею — і не прикидався. Можливо, тому його проза така жива: вона народжена з пильної уваги до світу — і з великого апетиту до життя.

11 вересня 1974 року відійшов у Вічність Микола Яковченко - "батько" Проні Прокопівни і Максима Перепелиці - видатний український актор театру та кіно, народний артист Урср.Микола Яковченко грав тільки другорядні ролі та епізоди, але його знала вся країна.Сергій Параджанов бачив у ньому українського Чарлі Чапліна - він був найкумеднішим персонажем в історії українського театру і кіно.Сучасники його називали найнароднішим серед заслужених і найзаслуженішим серед народних.1931 року запрошений до новоствореного Харківського театру революції, розпочав сезон 7 листопада виставою «Справа честі» І.Микитенка.Знявся у кінофільмах «За двома зайцями», «У ніч перед Різдвом», «Королева бензоколонки», «Максим Перепелиця», «Дід лівого крайнього» та інших.На зйомках фільму Івана Пир'єва «Наш спільний товариш» (1962) Яковченко спробував накласти собі на обличчя грим. Пир'єв на це відповів: «Миколо, таку морду, як у тебе, Бог дає один раз в сто років, та й то на Великдень. Не псуй!».Після смерті дружини 1946 року у нього на руках залишилися дві доньки. Життєвий удар спичинив прихильність до міцного напою. Часто його бачили в ресторанчику «Театральний», вулиця Миколаївська (сучасна Городецького). Дмитро Мілютенко та Гнат Юра його картали, він щоразу щиро обіцяв виправитися й так продовжував виступи. Крім того, актор міг — не соромлячись і не комплексуючи — взяти гітару і відправитися — куди-небудь- з концертом — був стабільний аншлаг. Перед виходом на сцену частенько дивився у дзеркало, бив себе долонями по писку і примовляв: «У-у, годувальниця моя!».1948 року він грає в п'єсі «Макар Діброва», 1950 — «Калиновий гай». Обидві п'єси були удостоєні Державної премії СРСР, їх записують як радіовистави.1950 року з театром гастролює у Польщі — Кракові та Лодзі. Проте потрапляє на лікування до Львівської психоневрологічної лікарні. На межі безробіття опиняється після чергового «зриву» — не втримався від запросин акторів Чернівецького театру — відзначали закінчення гастролей. В жовтні 1951 Яковчук ледь впрошує Олександра Корнійчука лишити його на роботі.Олександр Корнійчук спеціально для нього писав деякі ролі, зокрема у виставі «Мої друзі», при поверненні Яковченка до «Калинового гаю» дописав «іменну» роль діда Гервасія. Передаючи текст ролі, Корнійчук надписав: «Блискучому артисту, дорогому другу – Миколі Яковченку. Я написав цю роль і сподіваюся, що Ваш великий талант ще раз порадує нашого читача. Роль маленька, але… Ваш Олександр Корнійчук».В січні 1970 року прийшла ще одна біда — від раку померла 36-річна дочка Юнона. Невдовзі покінчив з собою і її чоловік.Помер 11 вересня 1974 року під час операції з видалення апендициту. Його останні слова, котрі почули співробітники: «клоун йде на манеж». Похований у Києві на Байковому кладовищі (ділянка № 9а). Надгробок встановлено Національною спілкою театральних діячів України.

Свято Івасюкового генія відбулося 13 вересня 1970 року. Пополудні Чернівецька телестудія вийшла у прямій трансляції на Україну з передачею “Камертон доброго настрою”. Що робилося, коли ми заспівали з Володею Івасюком “Червону руту”! Усі присутні на Театральній площі Чернівців, а також усі телеглядачі цієї передачі стали очевидцями народження рідкісного таланту 21-річного хлопця”.“Екран сприяв його популярності. Був погожий осінній день, день, коли люди вперше почули у Володиному виконанні “Червону руту” і “Водограй”, – констатував у своєму есе Назарій Яремчук. – До самої площі – не пройти. Її обступили сотні людей. З вікон медінституту, де на той час навчався Володя, визирали студенти. Сонце сяяло у променях бабиного літа, а над Чернівцями лунали пісні Володимира Івасюка. Сам він сидів на лаві під деревами – смерічками та ялинками, – і розмовляв із дівчиною…І хоч вони прозвучали одночасно, доля у них була різна. “Червона рута” відразу затьмарила не тільки “Водограй”, але й інші пісні”.“Якось на вулиці почув свою пісню. Її співали солдати. Це було так несподівано, що мимоволі сам рушив за строєм, – засвідчував Володя. – Одверто кажучи, стало трохи сумно. Чому? Мабуть, від того, що пісня уже належала не мені. Знаєте, це почуття важко передати словами. Щоправда, відразу подумав: хіба можна тримати птаха у клітці? Йому потрібна просторінь. Для польоту”.

22 липня 2012 року відійшов у Вічність Богдан Ступка, український актор театру і кіно, який зіграв близько 100 ролей у кіно та понад 100 на сцені, лауреат Шевченківської премії (1993, за головну роль у виставі «Тев'є-Тевель», за Шолом-Алейхемом), Народний артист УРСР (1980), Народний артист СРСР (1991), Герой України (2011).Народився актор 27 серпня 1941 року в селі Куликів.До сцени звик змалку – батько співав у хорі Львівського оперного театру, мамин старший брат був там же солістом, тітка – головним концертмейстером.За кулісами Богдан Ступка побачив і почув багатьох видатних співаків повоєнного часу, зокрема Козловського і Лемешева.Вступав на хімічний факультет, але іспити склав невдало. Влаштувався в обсерваторію, працював певний час у Баку, поступив на заочне відділення філологічного факультету Львівського університету.1961 – закінчив акторську студію при Львівському академічному драмтеатрі ім. М.Заньковецької і до 1978 р. працював у цьому театрі.Його творчим наставником був Сергій Данченко, який 1978 року очолив Київський академічний драмтеатр ім. І.Франка. Слідом за вчителем у цей театр перейшов і Б.Ступка.1984 – закінчив заочне відділення театрознавчого факультету Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого.1999–2001 – міністр культури і мистецтв України.«Я вчу молодих людей, як себе морально поводити в житті. Я не вчу їх грати, тому що цього навчити неможливо. Я вчу, як їм бути, працювати, зрештою, жити.Господу Богу все добре вдалося – і народження людини, і юність, і зрілість. А ось старість – ні. Ідеш вулицею, а ноги підкошуються. І думаєш: ще недавно бігав, куди все поділося? Адже в людині тільки тіло старіє, а душа залишається молодою.Роби справу чесно, з душею – і твоє до тебе прийде... Але це не означає, що вже завтра з’являться золоті гори.» (Богдан Ступка)

Ця дівчинка - донька драматурга Михайла Старицького. Її було вбито НКВД, а тіло викинуто з вагону, під час етапу до Казахстану... Отже про мову, друзі. Лише одна цитата. Лише щоб нагадати шлях, ціну й відчути історичну точку, в якій ми перебуваємо.Ця дівчинка — Людмила Старицька-Черняхівська, донька драматурга Михайла Старицького та Софії Лисенко (сестри композитора Миколи Лисенка). Майбутня письменниця, науковиця і громадська діячка, яку НКВД все життя переслідував за антирадянськість і українство і врешті вбив в телячому вагоні під час етапу до Казахстану в 1941, викинувши тіло з вагону.Так ось, ця дівчинка згадує про те, як жилося наприкінці ХІХст. дітям україномовної київської інтелігенції.«Ми були першими українськими дітьми. Не тими дітьми, що виростають в селі, в рідній сфері, стихійними українцями, — ми були дітьми городянськими, яких батьки виховували вперше серед ворожих обставин свідомими українцями зі сповитку.Нас було небагато таких українських родин... На той час серед київської російської інтелігенції, або, вживаючи краще вже витерте слово, — буржуазії, панували недобрі відносини до всього українського, а найбільше до самих "украйнофилов"; в найкращім разі це були якісь глузливі відносини, немов до "блаженненьких" — дурників.Можна собі уявити, як переймали од батьків такі відносини діти, що, як відомо, переймають швидше за все саме недобре і мають так багато жорстокости в серці. Ми говорили по-українськи, і батьки говорили до нас по-українськи; нас вбирали дуже часто в українські вбрання.І звичайно, і тим, і другим звертали ми на себе увагу, а разом з нею глум, посміх, кепкування, презирство. О, багато довелося прийняти нашим маненьким серцям гірких образ, незабутніх... Як дикі звірки, що з дитинства звикають до самооборони, ми повинні були змалку давати на кожнім кроці одсіч. Бідний молодий дитячий розум, бідне маненьке серце, — образою й зневагою отруєно їх з веселих, дитячих літ!Я пам'ятаю, як з сестрою гуляли ми якось в Ботанічнім саду, звичайно, в українському вбранні, балакали між собою по-українськи. Нас взяли на глум, зчинилася гидка сцена: діти, а за ними й бонни та няньки почали глузувати з нас, з нашого вбрання, з нашої "мужицької" мови. Сестра вернулася додому з ревними слізьми. З цього приводу написав тато вірш, присвячений їй: "Не сумуй, моя доле кохана».

7 серпня виповнюється 206 років від дня народження Пантелеймона Куліша - видатного українського письменника, фольклориста, етнографа, мовознавця, перекладача, критика, редактора, видавцяь, філософа історії, одного з найяскравіших діячів українського національно-культурного відродження XIX ст. (1819-1897)."Думаємо, зараз він був тим, кого називають лідером думок: одним з найпопулярніших блогерів з купою фоловерів, гострим на слово критиком, і не тільки літературнопричетних речей, генієм PR-менеджменту та чи не найзатребуванішим автором рецензій.",- куратори виставки, присвяченої Кулішу, яка відбувалася в Музеї книги і друкарства.Народився він в містечку Вороніж (нині - Сумщина). Навчався в Новгород-Сіверській гімназії, був вільним слухачем Київського університету.Пантелеймон Куліш разом з Тарасом Шевченком і Миколою Костомаровим склав славетну наддніпрянську "трійцю" 1840-1860-х рр., яка заклала підвалини національно-історичної самосвідомості та нової літератури.Пантелеймон Куліш відомий найбільше як перекладач Біблії та як автор першого українського історичного роману "Чорна рада".Пантелеймон Куліш є автором українського алфавіту - "кулішівки" - однієї з перших версій української граматики, яка лягла в основу сучасної української мови, і названої на честь автора. У ній була вперше застосована українська буква "i”.Був першим перекладачем на українську мову творів Байрона, Шекспіра, Гете. Куліш був членом підпільного Кирило-Мефодіївського братства, заарештований у Варшаві і помилуваний.Останні роки життя знаменитий письменник провів усамітнено на своєму хуторі Мотронівка, що на Чернігівщині.

Є імена, які промовляють тихо — але коли прислухаєшся, то відчуваєш цілу епоху. Такою була Любов Панченко. Мисткиня. Модельєрка. Шістдесятниця. Тихий фронт української культури, яку вона рятувала в добу, коли це означало — втратити все.Народилася вона 2 лютого 1938 року на Київщині, у селі Яблунька, що нині входить до міста Буча. Роки її дитинства — війна і повоєнна розруха. Але з найперших літ у неї було дві пристрасті: вишивка і малювання. Навчалася в Київському училищі прикладного мистецтва, де опанувала мистецтво вишивки. І вже тоді в її роботах проростали ті самі кольори, лінії, ритми, що згодом стали візитівкою її стилю — українське бароко в сучасній формі, натхненне народним орнаментом і модернізмом. У 1960-х Любов Панченко працює в Республіканському будинку моделей. Вона створює колекції, які могли б дефілювати на подіумах Парижа. Але ні. Вони були «занадто українські». В її одязі — вишиті елементи, стилізація під народне вбрання, символіка. Радянське начальство критикує: «Пора міняти стиль». На що Панченко відповідає легендарною фразою:«А може, пора міняти міністра?» Вона не просто дизайнерка — вона художниця з великої літери. Працює в живописі, графіці, лінориті, акварелі. Створює колажі, панно, ілюстрації до книжок. Особливо сильні її текстильні колажі, зроблені з клаптиків тканини — тієї самої, що залишалася після пошиття пальт у Будинку моделей. Серед тем — шевченківський цикл, народні пісні, образи української жінки, козацькі легенди, писанки.Але вся ця краса — поза офіційним мистецтвом. Виставок немає. Немає друку. Немає Спілки художників. Влада мовчить, а КДБ — стежить. Бо Панченко — шістдесятниця.Вона — одна з тих, хто відстоював Україну не на мітингах, а у візерунку, фарбі, слові. Її дім у Бучі — осередок культури: там збираються митці, правозахисники, звучать українські пісні, колядують на Різдво. В’ячеслав Чорновіл, Алла Горська, Іван Світличний — вони були друзями Панченко. Вона вишила останню сорочку, в якій поховали Аллу Горську. Коли арештували дисидентів — КДБ викликало і її. Але вона мовчала. Не зрадила жодного імені.Її називали «кольоровою відьмою радянського Києва». У вишитій сорочці, із довгою косою, у власноруч пошитому вбранні, вона викликала подив, злість, страх. Якось у електричці пасажири почали її ображати за вигляд — довелося переїхати до майстерні подруги-художниці на два роки.Понад 30 років вона творила «в шухляду». Без виставок. Без гонорарів. Без визнання. Та її роботи — це вогонь, що не згас. Після здобуття Україною незалежності Панченко нарешті віддали належне.  У 2001 році її нагородили Премією Василя Стуса. У 2008 — перша велика виставка. А згодом — визнання: «геніальна», «українська Клімт», «перлина нашої культури».Але доля вирішила випробувати її ще раз… 2022 рік. Буча.84-річна Любов Панченко не покидає свій дім. Окупанти приходять — вона не відчиняє. «Не хочу вас ні бачити, ні чути!» — каже з-за дверей. Тижні без світла. Без газу. Без їжі. Художниця голодує. Холод. Виснаження. Потім вибух снаряда у дворі. Вибиті вікна. Панченко — непритомна на підлозі.І тоді — маленький пес. Її улюбленець. Вибігає через вибите вікно. Гавкає. Біжить до сусідів. Веде їх. Вони знаходять Панченко. Евакуюють під обстрілами. Везуть до лікарні в Києві. Вона приходить до тями. Кілька слів. Усмішка. Але серце не витримує. 30 квітня 2022 року вона померла. Від голоду. Від контузії. Від війни.Поховали її в рідній Бучі. Там, де вона народилася. Там, де не зрадила себе.Сьогодні її картини — в музеях. Вулиця в Бучі — носить її ім’я. У 2023 про неї зробили ретроспективну виставку «Всесвіт Любові». А в серцях — вона завжди буде тією, хто творив Україну, коли за це могли посадити. І вмерла — бо знову прийшли нищити те, що вона захищала усе життя. Її зброя — не кулемет. А фарба, голка і совість.Любов Панченко — це і є Україна. Її біль. Її краса. Її незламність.

Агатангел Кримський: геній, якого ми маємо знати!У Києві колись жив чоловік на ім’я — Агатангел Кримський. І справа не в екзотичності його імені. Справа в тому, що ця людина знав 60 мов (за деякими даними – до 100 мов). Не просто вивчав, і не просто вмів читати — а знав, говорив, писав, думав ними.Його життя — це готовий сюжет для фільму. Його пращур — кримський мулла з Бахчисарая — переїхав до Білорусі, прийняв християнство і залишив нащадкам прізвище Кримський. У 1871 році народився Агатангел — хлопчик із рідкісним грецьким ім’ям, що означає «добрий вісник». Із трьох років він уже читав, а у п’ять пішов до школи.Завдяки унікальному таланту потрапив до Колегії Павла Ґалаґана — елітного навчального закладу в Києві. До 18 років володів вісьмома мовами. Саме там він познайомився з Павлом Житецьким, який пробудив у ньому любов до української мови. Агатангел став палким українофілом — попри те, що в його жилах не текла жодна крапля української крові.Далі — навчання в Москві, викладання, наукові подорожі в Сирію та Ліван, життя між мовами й культурами. Він викладав арабську, писав історію Сходу, вивчав мертві мови й казав із усмішкою, що йому легше назвати ті мови, яких він не знає, ніж перелічити всі, якими володіє. У 70 (!) років вирішив вивчити вавилонську та абіссинську.Після 1917-го повернувся до Києва. Брав участь у становленні української науки. Став академіком. Але далі — темрява.Його усиновленого учня — Миколу Левченка — відправили в табори, висунувши обвинувачення в українському націоналізмі. Його звинуватили в участі у вигаданій «Спілці визволення України» — буцімто підпільній антирадянській організації, яку НКВС «викрив» у межах великої чистки української інтелігенції. Насправді це була масова кампанія проти українських учених, письменників, діячів культури, які просто — думали українською, писали українською, любили свою землю.Миколу відправили до таборів ГУЛАГу. Там він втратив розум, і після повернення жив у квартирі Кримського, зруйнований фізично й психічно. Через рік — він сам обірвав своє життя. Для Кримського це був особистий апокаліпсис. Він почав хворіти, втратив зір, залишився без посад і засобів до існування.Але на цьому біди Агатангела Кримського не скінчилися. У 1941 році його, вже літнього й напівсліпого вченого теж арештували за « український націоналізм». Подейкують, що на допитах він виправляв граматичні помилки у протоколах, чим тільки дратував слідчих. Його відправили до в’язниці в Казахстані — і… кримінальники, серед яких він опинився, почали його поважати, ділилися з ним хлібом. Вони знали, хто перед ними.Агатангел Кримський помер у січні 1942 року. Його тіло скинули в загальну могилу. Тож, ніхто досі не знає, де він похований. Але ЮНЕСКО внесло його до переліку найвидатніших діячів людства.У Києві є вулиця і меморіальна дошка з його ім’ям. Але мало хто знає, ким він був насправді.А це — людина, яка зробила себе сама. Людина, що стала обличчям української науки. Людина, яка була українцем — не за корінням, а за покликом душі.

14 травня - день народження Василя Стефаника, видатного українського письменника – новеліста.(1871-1936) Від самого дитинства Василь Стефаник мав труднощі з доступом до навчання. Уявіть собі: сільський хлопець з Покуття (письменник родом із села Русів, зараз Снятинський район Івано-Франківської області) приходить вчитися в польську гімназію наприкінці 1880-х років. За часів цісарства на Галичині й Буковині дітям селян-землеробів освіта давалася нелегко. За даними крайової шкільної ради, у Коломийському шкільному повіті тільки один із 1329 учнів-українців потрапляв у гімназію. Вчитися теж було нелегко — викладали виключно польською та німецькою мовами. Малий Василь потерпав від булінгу в гімназії через низький зріст та сільське походження. На все життя зберігся в пам’яті Стефаника один випадок, який мало не закінчився фатально. Через невеликий зріст Василь не зміг дотягнутися рукою до дошки. Вчитель так бив хлопця по руці, що вона одразу напухла, а учні й далі глузували з Василя. Тоді він втратив свідомість і після пережитого навіть хотів накласти на себе руки. Оскільки формальне навчання не викликало інтересу, групи гімназистів, що прагнули справжньої освіти, створили таємний гурток. Серед його учасників були однокласники Стефаника: майбутній письменник-сатирик Лесь Мартович і трохи молодший за них Іван Семанюк, що ввійшов у літературу під ім’ям Марко Черемшина. Згодом, із легкого слова Івана Франка, учасників гуртка назвали «Покутською трійцею». Твори Василя Стефаника лише з часом принесли йому популярність. На початку літературні видання часто відмовляли в публікації. Лише після першого видання збірки «Синя книжечка» в 1899 про нього починають говорити як про «новий подих» в українській літературі. Розуміючи новаторські здобутки Стефаника та його близькість до українських селян, радянський уряд призначив йому в 1928 році персональну пенсію — 150 злотих на місяць (хлібина на той час коштувала 29 грошів). Проте у 1933 році, коли Стефаник довідався про штучно створений Голодомор українців та переслідування української інтелігенції, відмовився від тих грошей. Дізнавшись про це, митрополит Андрей Шептицький призначив письменникові пенсію в ідентичному розмірі від Української греко-католицької церкви. Стефаник попросив касира видати призначену суму дрібними монетами. З великою торбиною мідяків він вийшов на майдан і роздав милостиню жебракам із проханням помолитися за виморених голодом українців.