14 травня - день народження Василя Стефаника, видатного українського письменника – новеліста.(1871-1936) Від самого дитинства Василь Стефаник мав труднощі з доступом до навчання. Уявіть собі: сільський хлопець з Покуття (письменник родом із села Русів, зараз Снятинський район Івано-Франківської області) приходить вчитися в польську гімназію наприкінці 1880-х років. За часів цісарства на Галичині й Буковині дітям селян-землеробів освіта давалася нелегко. За даними крайової шкільної ради, у Коломийському шкільному повіті тільки один із 1329 учнів-українців потрапляв у гімназію. Вчитися теж було нелегко — викладали виключно польською та німецькою мовами. Малий Василь потерпав від булінгу в гімназії через низький зріст та сільське походження. На все життя зберігся в пам’яті Стефаника один випадок, який мало не закінчився фатально. Через невеликий зріст Василь не зміг дотягнутися рукою до дошки. Вчитель так бив хлопця по руці, що вона одразу напухла, а учні й далі глузували з Василя. Тоді він втратив свідомість і після пережитого навіть хотів накласти на себе руки. Оскільки формальне навчання не викликало інтересу, групи гімназистів, що прагнули справжньої освіти, створили таємний гурток. Серед його учасників були однокласники Стефаника: майбутній письменник-сатирик Лесь Мартович і трохи молодший за них Іван Семанюк, що ввійшов у літературу під ім’ям Марко Черемшина. Згодом, із легкого слова Івана Франка, учасників гуртка назвали «Покутською трійцею». Твори Василя Стефаника лише з часом принесли йому популярність. На початку літературні видання часто відмовляли в публікації. Лише після першого видання збірки «Синя книжечка» в 1899 про нього починають говорити як про «новий подих» в українській літературі. Розуміючи новаторські здобутки Стефаника та його близькість до українських селян, радянський уряд призначив йому в 1928 році персональну пенсію — 150 злотих на місяць (хлібина на той час коштувала 29 грошів). Проте у 1933 році, коли Стефаник довідався про штучно створений Голодомор українців та переслідування української інтелігенції, відмовився від тих грошей. Дізнавшись про це, митрополит Андрей Шептицький призначив письменникові пенсію в ідентичному розмірі від Української греко-католицької церкви. Стефаник попросив касира видати призначену суму дрібними монетами. З великою торбиною мідяків він вийшов на майдан і роздав милостиню жебракам із проханням помолитися за виморених голодом українців.