У шоу-бізнесі, звідки родом наші вседержителі, є аксіома: якщо оплесків стає все менше, а сценічне дійство починає викликати не лише позіхання, а й подразнення – проєкт закривають. Ну не працюють артистичні заготовки. Позіхання плавно переходить у дратування й органічну відразу. Якщо раніше словесна еквілібристика ще містила в собі влучний та вчасний ораторський естетизм, то тепер уся ця хрипла мелодекламація прописних, відтак безсилих, істин радше скидається на плеоназм – надлишковість засобів, мовленнєву надмірність, застосування купи зайвих, додаткових дублювань, які створюють видимий масив тексту, але якщо з нього забрати всю цю наверчену водичку – лишиться недолуго-куце речення-банальщина.Якщо ви послухаєте вільну бесіду гегемона, прочитаєте дослівну роздруківку чи просто почнете шукати логічний ланцюжок у потоці думки, в безкінечно закручених реченнях, які губляться в тунелях недосказаностей та перестрибувань із теми на тему – ви остаточно втонете в словоблудді. Лунає суцільний плеоназм, нечіткі посили, багатоповерхові лексичні надбудови. Чітко й осмислено – лише з суфлера чи папірця. У політиці діє таке саме правило. Якщо всі твої звичні прийомчики, гральні спецефекти й театралізовані дивертисменти вже не спрацьовують і мажуть мимо цілі – проєкт закривають. Або в кращому випадку переформатовують. Краще, звісно, закрити.