Кожна публічна людина сама для себе встановлює моральні імперативи своєї публічності. Наприклад, мій список недозволеного очолює правило: ні в якому разі не можна самостверджуватися за рахунок співрозмовника – а особливо тоді, коли це так легко зробити.Це таке собі мірило шляхетності. Кожну інтелектуальну людину неабияк свербить посамостверджуватися на слабшому співбесіднику, покозиряти своєю обізнаністю й екстравертно розплескатися своїм аргументованим его – це закладено в самій природі інтелектуальної переваги. Важко її гамувати. Саме тому в інтелектуальних диспутах діє спонука до оцієї самої шляхетності, витонченості манер, доброзичливої фасилітації, великодушної інтелігентності. Це бонусні й позаконкурсні риси, які людина великого розуму практикує чи не практикує лише з огляду на власну етику. Адже публічність не вимагає від інтелектуала бути взірцем етики – достатньо компетенції, ерудиції, харизми. Інтелектуалізм не передбачає й не обумовлює автоматичної толерантності до примітивнішого чи недалекішого. Навики опанування своєю величчю належать до чеснот, а це дуже індивідуальна опція й ніким не регламентується, крім самого суб’єкта. Нема правих і неправих у демонстрованому самоствердженні інтелектуала над не дуже інтелектуалом. Є лише самодозвіл це робити чи не робити. За це не вибачаються.Самоствердження - це завжди спуск до нижчого рівня. Публіка це обожнює. Не памʼятаю, щоб аплодували рухові вверх.