Звичка до перманентного горя позбавляє потреби виламуватися з нього. Суспільство настільки зранене, що воліє не ставити складних запитань, а лікуватися однобоким поглядом на світ, який бульбашкою не є й ніколи не буде. Легше оселитися в конструкті «як би мало бути в ідеалі» замість постановки більш релевантних досяжних завдань. Це прощається травмованому суспільству, яке, перебуваючи в воєнній аномалії, живе й діє здебільшого ірраціонально, адреналінно, на помсті, на «гідній відповіді». Коли мозок кипить люттю – він думає гарячково. Відтак усе прагматичне, що не вписується в контур самоуяви, автоматично прирівнюється до капітуляції – бо звучить не так героїчно. Героїчніше плавати в фантазмах, ніби війна коли-небудь закінчиться на всеціло наших умовах. Ну і що, що весь світ цього не проглядає – зате ми прибиремо розбите шкло й покрокуємо далі марити кордонами-1991.Ми дуже багато чого важливого пропустили в оцінці себе й світу. Пиха, самоперебільшення і лицемірство – ця тріяда зараз рулить загнаними у безвихідь. Особливо лицемірство.👉https://www.youtube.com/watch?v=pLJpcv69pd8