Кожна війна, яка зростає на феноменології романтизованого героїзму, неодмінно призводить до Хтонічного Некрокульту.Краса могил, оздоба гробівців, декорування трун, м’яке палахкотіння поминальних лямпадок, геометрія кладовищних полів, розчульна ритуалістика зі вставанням на коліна, символічні залпи в повітря, смакування розпачем, вуаєризм за материнським чи вдовиним риданням, припіднесений траур, сакралізація поховальної теми - Хтонічний Некрокульт має багато ознак своєї естетики, і вся вона спрямована на прославу смерті як нову соціяльну норму. Хтонічний Некрокульт – це поклоніння мерцям, глорифікація загибелі й цвинтарно-панахидний епос\пафос. Він стає притаманний колективістським спільнотам, які ціною висміювання й розтоптання індивідуалізму й Я-орієнтації насаджують мілітарно-маскулінний апломб зі заохочувальною погибеллю на фініші «без вдавання до деталей». Чим він масовіший і естетичніший, тим Хтонічний Некрокульт дієвіший. Смерть і самопожертва проголошуються абсолютними чеснотами на рівні античного терміну арете – у противагу до раціональних вимог шукати вихід зі заклятої мертвої петлі. Бажаним патерном поведінки стає понадлюдська відчайдушність, почасти марна й ні-на-що-не-впливальна.Розпанаханий жах війни полягає не лише в тому, що її адепти хочуть убивати – а в тому, що її адепти готові помирати. І щоразу шукати нові місця для цвинтарів, бо на старих уже нема куди.