Синдром завченої безпорадності. Учені промуштрували собак умовним рефлексом Павлова: дзвінок = легенький удар струмом. Пізніше до них у вольєр підсадили звичайних псів, які не проходили муштри. І поставили невисоку перегородку. Після першого ж удару струмом нормальні песики одразу ж перестрибували бар’єр і втікали з клітки, де їм неприємно. А муштровані – нічого не робили. Вони могли перестрибнути перегородку, але не хотіли. Сиділи в кутку і скиглили. Це і є синдром завченої безпорадності. Вільні істоти завжди вибиратимуться з халепи. А ті, кого привчили до регулярної халепи, з неї вибиратися не будуть. Хоча можуть.Далі дослідники забрали перегородку і відчинили вольєр навстіж. Муштровані пси не виявили жодного бажання вийти з відчиненої клітки. Навіть коли шлях до свободи був відкритим.Зі суспільствами стаються схожі історії. Звичка до страждання позбавляє снаги припиняти його.Слова «душу й тіло ми положим» символізують ультра-контрпродуктивну позицію, в якій найкращим доказом дієвості чомусь є смерть. А насправді все рівно навпаки: померти – це програти. А от спробуй активною діяльністю змінити світ! Відхід у засвіти звільняє від титанічної роботи міняти світ. Отак і живемо, точніше «ложимо».Були права людини. Став провал Людини.