Куди не кинь оком – усюди правильність аж зашкалює. Виникає стійке враження, що ми живемо на сторінках ідеалістичного роману з прописними істинами і торжеством справедливості. Ніби за вікном не макабра-війна, а біблейська притча з перемогою добра й повчальним змістом, аж море розходиться і усопші воскресають на третій день. Риторика на загал – суперова й єдиноправильна. За нею завжди легше піти, бо ніхто ж не опротестовуватиме бездоганно сформульовані тези-аксіоми. Лишається одна дрібничка: за максималістською риторикою щодо війни має стояти реальна готовність усього суспільства битися до останнього. Це означає, що готовність битися до останнього має підтвердити Буковель, і закарпатські чани, і київські ресторани, і львівські фестивалі, і нічні клуби, і вся каста броньованих, і супердорогі тачки на вулицях міст, і волонтери, і жіноцтво, і молодь щонайменше з 22 років, і кривий-косий-горбатий, і кожен-кожен-кожен, хто на застіллі щоразу підіймає свій келих «за перемогу до кінця», кладучи руку на грудну клітку. Якщо так – то питань нема: тоді державники в абсолютних величинах дійсно відображають готовність народу битися до останнього во ім’я мрій та священних ідеалів. А якщо це не зовсім так, і тут є купа-купезна «нюансів» (усі вони, авжеж, ворожі іпсо) – то маємо стару добру пісню під назвою Віртуал.Не бачу підстав хвилюватися, зважаючи на загальну температуру в палаті. 👇https://www.youtube.com/watch?v=vWdT6l_zS60