Мого дідуся на фронт узяли 18-річним. Пройшов пів Європи, брав Берлін. Отримав 2 поранення в руку, був контужений. І ось – 9 травня. У Берліні, вже після капітуляції, він забрів у напівзруйнований квартал і відчув біля потилиці затвор пістолета. Запала мертва тиша. Десь неподалік було чутно гуляння – а тут смерть стоїть у тебе за плечима. Дідусь розвернувся. І побачив перед собою замурзаного й переляканого німця – теж молодого, 19-річного. Той навів пістолет. Стоячи 19-річним перед дулом пістолета такого ж 19-річного німця, дідусь …заплакав. Сльози одна за одною покотилися по його щоках. Від страху. Від безпомічності. Пройшовши війну, він уже готовий був стати однією з останніх її жертв. Аж тут він побачив, що його німецький ровесник теж почав плакати. Вони обидвоє стояли на відстані зарядженого пістолета – й обидвоє плакали. Обидвоє – від страху і безпомічності. Війна – це і є сльози того, хто не хоче помирати, і того, хто не хоче вбивати. Німець відпустив мого дідуся, зникнувши серед розвалин.Із фронту дідусь повернувся зовсім іншим. Справа не лише в пораненнях, які давали про себе знати аж до самої старості. Він, як ніхто інший, знав, що таке 9 травня. Для нього це завжди був День Життя. День подарованого життя. День сліз, які стікали по щоках за мить до вистрілу. День великого людського милосердя. День, коли хочеться жити в мирі. Через рік після повернення з фронту - 8 років сибірських таборів. Красноярський край, тайга, 40-градусні морози, лісоповал. Це теж була війна – війна за виживання, за повернення додому. Війна, в якій не було таких явних ворогів, як німці. Так вийшло, що німець подарував йому життя, а совєтський режим хотів забрати. Тому мій дідусь у свої неповні 30 уже пройшов дві війни.Мого дідуся уже немає 15 років. Пройшовши і війну, і Сибір – він однаково ніс у собі і спогад, і правду. Розпад Союзу він сприйняв як персональне свято. Біля синьо-жовтого прапора він міг навіть зупинитися і постояти мовчки. Росію завжди вважав ворогом. На дух не терпів шовінізму. Він бачив, як русская голота грабувала берлінські підвали й гвалтували жінок по всьому маршруту фронту. З мого дідуся відкрито глузували, бо він із війни нічого краденого не віз додому.День закінчення війни - 8 травня разом з усім світом. А кому кортить носитися з 9 травня, то він має стати тихим-претихим днем тихих-претихих історій. Не переможців – а простих людей, які побували в пеклі.