Кажуть, що Венеція найкраща, коли ти закоханий, але мені більше подобається бути тут самій. Ти все одно закохуєшся в місто; для когось іншого майже не лишається місця.Я так багато всього полюбила: зелені водорості, що ростуть на камʼяних сходах палаццо. Криві цеглини. Гондольєрів, які пітніють і курять. Солодку розпусту в усьому. Місточки, освітлені ліхтарями вночі. Шматки сміття, що бовтаються в найменших каналах. Поламані віконниці, що висять під дивними кутами.Те, що канали мають не один відтінок зеленого, а двадцять, залежно від сонця. Каламутний абсент. Павине око. Гашене вапно. Я полюбила цей присмак бруду й безладу. Відчуття того, що під усією цією красою щось клекоче. Кімнати тортур за скарбницею в Палаці дожів. Саме те, що батько сказав мені в музеї багато років тому. Указавши на хаос картини, яку я обожнювала, він промовив: «Ось це - життя». А потім кинув на підлогу монету й промовив: «А оце - смерть». Венеція була і тим, і іншим.Мій дім називають palazzo non finito, незавершений палац, а це означає, що я вільна робити все, що заманеться. Усі їхні задушливі аристократичні правила не здатні дістати мене тут, у моєму домі, який ніколи не добудується; де я засинаю під плюскіт води…Фрагмент з книги "Пеґґі" Ребекки Ґодфрі Це захоплива художня інтерпретація біографії однієї з найепатажніших та найвпливовіших жінок мистецтва XX століття - Пеґґі Ґуґґенгайм. Дуже рекомендую для прочитання.#щопрочитати 〰️   Муза&Селінджер