Напишу вам трохи моїх рефлексій після семінару про роботу з негативними переконаннями в травматерапії EMDR.

У суспільстві склалося усталене уявлення про те, що психічні травми є наслідком пережитих подій, пов’язаних з якимось дуже екстремальним стресом — війною, терактами, ДТП, насильством чи зґвалтуваннями. З одного боку, це справді надзвичайно травмуючі досвіди.

Проте якщо запитати у людей: “Які події вашого життя змушують вас найбільше страждати сьогодні?”, то виявляється, що це болісні спогади про стосунки прив'язаності. Про те, як тебе покинули тоді, коли ти найбільше потребував допомоги, чи про зраду, втрату близької людини або про відчуття тотальної непотрібності чи покинутості в дитинстві.

Найнесподіваніше те, що таку ж відповідь мені дають і ті люди, які пережили полон, насильство, зґвалтування чи загрозу своєму життю. Наприклад, одну з моїх клієнток, яка роками потерпала від того, що її зґвалтував батько, найбільше травмувало те, що їй не повірила та не захистила її матір. А чоловіка, який у дитинстві переживав булінг, найбільше турбувала реакція батька, який, замість того щоб захистити його, навпаки, звинуватив у тому, що відбувається!

Хоча травма сама по собі жахлива, ще гірше, коли після того, що сталося, тебе немає кому втішити.

Нам з вами важливо розуміти, що травматична реакція активується не лише тоді, коли відбувається подія з великої "Т" (тобто коли ми переживаємо загрозу життю чи здоров'ю себе або близьких), але й коли у нас забагато щоденного стресу, а наш копінговий механізм недостатній, щоб із цим впоратися. Наприклад, ти ще маленька дитина, яка стикається з зовсім недитячими проблемами і маєш дбати про молодшу сестру. Або перебуваєш у вразливій позиції, бо щойно народила і повністю залежиш від чоловіка, який тебе принижує та погрожує покинути.

Тож ситуації, які лише на перший погляд не є травматичними, але повторюються, стають травмами з так званої маленької “t” і здійснюють величезний вплив на психіку:
- "мама не “так” подивилася"
- "тато не захистив"
- "брат мене бив, а батьки захищали брата"
- "батьки сварилися, а я почувалася непотрібною"
- "я вже навіть склала свій одяг у торбинку, бо батьки сказали, що віддадуть мене до дитбудинку"
- "батько пив, а мені постійно було соромно"
- "чоловік мене постійно зраджував і при цьому говорив, що я собі щось вигадую"
- "дружина мене постійно знецінює"

Це також травми, які можуть застрягнути в мозку. Більше того, наші типові негативні переконання щодо себе — “Я якась не така”, “Я тупий”, “Я не варта любові” та інші складові негативної самооцінки — походять з ось таких маленьких “t”-спогадів. Адже по суті, травма — це спогад, який є точкою зламу. І якщо під впливом тригерної події ми згадуємо про один з аспектів цього спогаду, наприклад, до голови приходить думка “Я тупа” або так почуваємося, ця частинка спогаду активує цілий каскад внутрішніх та зовнішніх реакцій.

Приклад з практики (всі персональні дані, включно з ім'ям змінені, будь-які співпадіння випадкові )

Так, наприклад, Анна, про яку однокласники в школі говорили, що вона “тупа, як пень”, виросла і зрештою здобула ступінь професорки. Вступивши після школи до університету, Анна старанно вчилася, щоб ніхто навіть не подумав, що вона “тупа”. Згодом вона сама почала викладати в університеті і все одно завжди переживала, що студенти скажуть про неї, що вона “тупа, як пень”.

Здоровий глузд їй, звісно, підказував, що раз вона здобула хорошу освіту, захистилася і зараз має статус професорки, то, мабуть, вона не дурна. Але емоційно Анна продовжувала почуватися геть дурною.

Остаточною краплею було те, що їй запропонували очолити кафедру. Ця ситуація виявилася тим тригером, об який її копінговий механізм таки зламався. Думка про підвищення спровокувала переживання себе як нікчемної самозванки. Тепер усі точно побачать, що вона невдаха і дивитимуться на неї, як колись дивилися її однокласники, — як на безнадійно тупу.

Ця думка викликала у неї таку паніку, що Анна була готова відмовитися від пропозиції підвищення.