Адміністрація Рф усвідомлює свою нездатність на цей час щось протиставити діям українських сил у Курській області. Традиційно в ситуаціях власної військової неспроможності Кремль робить акцент на інформаційних операціях, переважно спрямованих проти власних підданих. Щоб загасити зростання тривожності серед населення, йому намагаються презентувати втрату територій і наступ української армії вглиб країни як «нову норму». Росіянам пропонують згадати досвід дідів, погодитися на відряджання строковиків у бій, скинутися на гуманітарну допомогу для біженців, а потім увімкнути телевізор і забути про погане. Може здаватися, що стратегія б’є по нав’язаному образу Путіна як «сильного лідера, здатного ефективно розв’язувати глобальні проблеми». Однак тепер, через невдалу війну та після пригожинського путчу, він почувається в кріслі непевно. Історично диктатори вважають продовження бойових дій корисним для себе, коли бояться революції чи перевороту. Для Путіна це також стало запорукою виживання – способом пов’язати кров’ю оточення, знищити рештки опозиції, посилити контроль над військовими й силовиками. Страх перед ганебним фіналом змушує правителів продовжувати війни, навіть якщо вони більше не вірять у перемогу. Тому Рф знищує перспективу переговорів, раз у раз висуваючи фантастично неприйнятні умови. З власної волі Путін на мир не погодиться, і Україна змушена застосовувати різноманітні інструменти примусу. Далі буде.