У ХІХ столітті гаївки біля церкви на Великдень водили лише дівчата. Хлопці мали свої забави: будували «Вежу» чи бавилися у «Кота». Однак на початку ХХ століття у гаївках брали участь вже всі охочі. Їх вивчали у захоронках (дитсадках) і школах, розучували до свят. Цьому сприяла поява добірок гаївок із нотами та сценаріями ігор. Року 1910 «Гагілки для школи» видав у Львові український педагог Іван Ющишин. А 1922-го з’явився популярний збірник «Ягілки: 51 українських народних пісень і забав на Великдень» від упорядника Михайла Миханька. У роки Першої світової війни до великодніх забавах долучалися і січові стрільці. Адже якщо через село не пролягала лінія фронту (на Великдень зазвичай було перемир’я), то місцеві селяни старалися відзначати всі релігійні свята та супроводжували їх традиційною народною обрядовістю. У радянський час почався процес нищення українських народних традицій. Фактично неможливо стало проводити великодні гаївкові ігри. Було заборонено й досліджувати ці твори. Усі напрацювання, опубліковані до 1939 року, були вилучені та замкнені у спецфондах наукових бібліотек. Попри такі заборони, як згадують старожили, після смерти Сталіна у Львові на площі перед Собором святого Юра та поблизу у сквері молодь таки збиралася на гаївки. Хоча міліція особливо ретельно охороняла порядок. У селах традиції оберігали старші жінки. Часто вони з онуками водили «Подоляночку» чи «Голубку». А молодь збиралася на гаївки, коли стемніло. Уперше після десятиліть заборон гаївки знову водили на Великдень 1988 року у Львові. Дійство організувало молодіжне «Товариство Лева» у Шевченківському гаю.

👉🏼

Дізнавайтеся більше про давні традиції та обряди гаївок у матеріалі Орисі Голубець. Стаття увійшла до нашого нового Великоднього номера, який вже доступний в онлайн-крамниці: https://publishing.localhistory.org.ua/.../velykden-2-2026/