"По всіх таборах дзвеніли їхні пісні, — описувала донька радянських розвідників Майя Улановська, 1952-го засуджена до 25 років в’язниці та звільнена по амністії. — Співали в бараках, співали на роботі. Співали хором, на кілька голосів. Епічні пісні про козацьку славу, тужливі — про неволю, про покинуту родину. І бандерівські – завжди трагічні, про загибель у нерівній боротьбі. Я залюблена була в ці пісні, знала їх незліченно. Потім на волі співала їх своїм друзям. Не могла, звичайно, передати їхньої чарівности. Їх треба співати хором — це народне дійство. Я чула одного разу платівку із записами колядок в артистичному виконанні, але це було зовсім не те. Не було щирости і справжньої урочистости".Українців завжди вважали співочим народом. У найскладніших життєвих ситуаціях їм допомагала пісня. Так було й у повоєнні роки, коли десятки тисяч жителів Галичини та Волині опинилися у таборах ГУЛАГу. Під пісні, які складали українці, піднімали повстання. Вони співали і на примусових роботах, і на відпочинку. А на Різдво організовували вертеп. Та важливо було закінчити дійство до того, як прибіжить наглядач, сполоханий барачною стукачкою.Про те як пісня рятувала українців у ГУЛАГу розповідаємо у матеріалі ↓https://localhistory.org.ua/texts/statti/futbolna-komanda-zruinovanogo-sela-pid-bakhmutom-iaka-trichi-brala-pershist-donechchini/