“Одного я не сказав і, певно, ніколи не скажу кому-небудь. Приїду на празник до когось зі священників — усі зі своїми їмостями, най бридкими, старими, але із законними жінками, а я сам. Нема кому мене штурхнути під бік, положити в таріль ліпший кусник, нема кому на ногу наступити… І ще як хтось часом пожартує сп’яну, чи ладна в мене господинька і чи вміє догодити. У 1831 році, як тілько відступила холера, я вінчав удівців зі старими дівками і вдовами, а вдів — з молодими хлопцями, хоч минуло заледве три місяці від смерти, що розділила пари. Іван Голик женився з Маринею Романів, старшою за нього на вісім літ. Яцко Сеник — з Анною Павелко, Федьо Годій — з Анною Паховковою, Гнат Волощук — з Параскою Цюниковою. І ніхто слова лихого їм не сказав, що жалоби не дотримали, бо треба молотити й покладити на полі, а навесні орати. У селі кажуть, що вистарчить три місяці жалоби по чоловіку чи жінці. І то є мудро. Правда, моя мама ходила в чорному цілий рік, бо вже не могла віддатися більше”. 👉🏼 Про самотність отця після втрати дружини читайте в книзі “Тісні люде” Галини Пагутяк → https://bit.ly/4lPxKOc