“Трохи розвиднілось, дощ перестав. Та ж нині середа, а в середу хоч на хвилю мусить визирнути сонце, бо се день, коли Господь сотворив небесні світила. Так казав мені отець, коли я був ще малий і не вмів читати. Добре, аби він стояв коло мене — такий невисокий, із сивими добрими очима, сухонькими руками, що все були теплі. Як би він утішав мене, коли вмерла моя дружина Тереза, плакав би зо мною, дивлячись на її біле личко в гробі, а як вмерла донька Францішка, носив би на руках Каролінку, боявся би її випустити, аби смерть не забрала мою тепер єдину дітину… Але вмер перший. Я зараз вчинив би так, як він скаже, але вже 10 літ як тато спочиває на волошиновському цвинтарі, і ми з мамою та братами їздимо туди щороку, вліті. Але сього літа не вийшло, бо почалася холера, всюди стояли кордони.Пити щодень я зачав як лишився сам, а далі у 1847 році заслаб на горячку нервову, себто тифус. То не таке страшне, як холера, було, але нападало на людей взимі. З єдного боку, може й добре, що я заслаб, хоч гріх таке думати. Бо мені донесли, що урізькі люди межи собою говорили, ніби я опир, бо мене і моїх домочадців холера минула, хоч я ховав людей і в 1831 році, і потім, бо біла пані приходила щоліта, але вже так сильно не потинала, як перший раз. А тепер маєш! Лежав я три тижні в горячці, донька вже давно жила далеко. Брат Кароль навіть не знав, що я слабий, а я, як приходив до пам’яті, то казав, аби брата не кликали, бо в нього діти малі, можуть сиротами стати. Була при мені Оленка, господиня, і челядь. Прив’язали мене до ліжка, бо я все рвався кудись. Ніц не пам’ятаю. Потім Оленка казала, що я кликав Терезу, свою жінку. Дивно, відколи моя Карольця віддалася за священника Лопачинського, я мало згадував свою їмость, що нас так рано покинула. Видно, на тамтому світі вона якось взнала, що я можу скоро з нею стрітися. І хоч перше я молився за неї разом з донькою, а як вона поїхала, то перестав. Хіба на упокій подавав разом із донькою Францішкою, мамою Маріанною, татом Андреєм і братом Ісааком. Чим вона ліпша за них? Чужа кров чужого роду. Тесть мій, парох коблянський Автономій Ревакович, віддалився від мене, потім умер. Брали вони Карольку до себе, як вмерла моя мама, рік вона була зі своїми цьотками, що більше годились у сестри — вчилась із ними того, що потрібно знати паннам-попівнам, а потім тестьова почала плакатися, що наука потребує видатків, хоч я немало їм давав. І на вчительку також, польку. Далі Текля, Каролева їмость, почала брати мою доньку, вчити її господарці, я був за неї спокійний. Їздив часто, хрестив Каролевих синів. Може, мені просто так здавалося, що тестьова фальшива до своєї внучки, а надто коли вона стала на порі. Боялися, що може перебігти дорогу її донькам, бо як-не-як, але Кароліна була єдиначкою”. Читайте більше в книжці Галини Пагутяк “Тісні люде” → https://bit.ly/4lPxKOc