Пам’яті кінолога Євгена ОстопарченкаСтав Героєм на щиті, захищаючи рідне ЗапоріжжяЄвген Остопарченко народився на Запоріжжі. До повномасштабної війни працював старшим інспектором-кінологом Кам’янської виправної колонії №101 у Запоріжжі. Раніше служив у Нацгвардії, працював охоронцем та інкасатором, згодом повернувся до служби у пенітенціарній системі. Дуже любив родину – дружину Лідію та сина Руслана, захоплювався риболовлею і колекціонував моделі літаків. Колеги згадують, що він жив своєю справою, багато робив для розвитку кінологічної служби та дбав про службових собак.Після початку повномасштабного вторгнення мобілізувався стрільцем до 4-го стрілецького батальйону 23-ї окремої бригади НГУ «Хортиця», де охороняв важливі об’єкти, зокрема енергетичну інфраструктуру. 45-річний молодший сержант загинув 26 січня 2023 року під час бойового завдання біля села Значкове Запорізької області внаслідок російського ракетного удару. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.Вічна шана і слава Герою! Фото з родинного архівуПідготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Пам'яті бойової медикині Олександри ЛіскуновоїРятувала життя побратимів, загинула через влучання ворожого БПЛА в евакуаційне автоОлександра Ліскунова народилася 17 грудня 1995 року в Кременчуці. Згодом родина переїхала до Горішніх Плавнів. Після школи вона навчалася у Кременчуцькому медичному коледжі, де здобула фах фельдшера. Працювала в Кременчуцькій дитячій лікарні, Центрі первинної медико-санітарної допомоги Горішніх Плавнів та у дитячо-юнацькій спортивній школі.4 квітня 2022 року Олександра долучилася до російсько-української війни. Вона була завідувачкою медичного пункту колишнього 32-го окремого стрілецького батальйону: надавала допомогу пораненим, брала участь в евакуації з поля бою та організовувала медичне забезпечення підрозділу.Старший сержант Олександра Ліскунова загинула 26 січня 2026 року під час виконання бойового завдання біля Новомиколаївки на Харківщині – російський баражуючий боєприпас «Ланцет» влучив у автомобіль.Попрощалися з нею 29 січня, а поховали 30-річну військову медикиню на військовому меморіалі в Горішніх Плавнях. Колеги та побратими згадують її як щиру, турботливу й віддану своїй справі людину.Слава і честь Захисниці! Фото: Фейсбук-сторінка Коваленко ОлександраПідготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Пам’яті десантника Артема Бурки (позивний «Бурий»)Майже два роки вважали безвісти зниклим солдата, якому навічно 24.Артем народився 4 лютого 2000 року на Полтавщині, в селі Пустовари Решетилівського району. Закінчив Демидівську загальноосвітню школу. Потім навчався у Полтавському професійно-технічному училищі №31.У 2020 служив строкову службу в Харківському прикордонному загоні. Був відзначений грамотою за сумлінну службу.У 2022 одружився та став батьком. За рік долучився до Збройних Сил України. Воював у складі 82-ї окремої десантно-штурмової бригади на Запорізькому напрямку. Загинув при виконанні бойового завдання 17 лютого 2024 року. Довгий час вважався зниклим безвісти, проте дружина Тетяна докладала максимум зусиль, щоб відшукати коханого. Солдат Артем Бурка повернувся на щиті на Полтавщину 22 січня 2026 року. Похований на центральному цвинтарі села Пустовари.Вічна слава і пам’ять Захисникові! Валентина КащенкоФото: Фейсбук-сторінка Танюшка Бурка, Фейсбук-сторінка Артем Попов, Решетилівська міська рада, СуспільнеЗа матеріалами: Решетилівська міська радаПідготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Пам’яті азовця Михайла Ніконця (позивний «Бублік»)У 2015 році у складі «Азову» відстоював Маріуполь, а у 2022-му повернувся до міста, щоб допомогти побратимамМихайло народився 16 червня 1992 року в Умані Черкаської області. У дитинстві був дуже допитливим: грав на акордеоні й сопілці, ходив на танці, співав, займався скейтбордингом та паркуром.Після школи здобув фах автомобільного слюсаря та працював на СТО. Під час Революції гідності приєднався до "Правого сектору", а згодом вступив до лав полку "Азов". У складі цього підрозділу захисник пройшов Павлопіль-Широкинську наступальну операцію в лютому 2015 року. У 2016 році повернувся до цивільного життя: працював на СТО, а згодом адміністратором інтернет-клубу. Почався зустрічатись з дівчиною Діаною. Повномасштабне вторгнення зустрів в Умані. Пішки вирішив добиратись до столиці. У Києві долучився до ССО "Азов". Брав участь в боях на Київщині. Але шукав можливостей долучитись до побратимів у Маріуполі. 24 березня Михайло "Бублік" Ніконець був в складі 72 бійців, що першими потрапили в оточений Маріуполь на вертольотах. Спершу Михайло був у районі порту, потім були готель «Посейдон», рибоконсервний завод і залізничний вокзал. 15 квітня Михайлові разом з іншими захисниками вдалося прорватися з Правого берега на "Азовсталь". Загинув між 14 та 16 травня від крововтрати та важких поранень отриманих від артобстрілу. Тіло захисника досі на окупованих територіях, однак родина вірить, що зможе поховати Героя з почестями вдома. Пам’ять і шана Герою! Тетяна ТиндикФото з сімейного архіву, Instagram Михайло Ніконець, Пливе кача. УманьЗа матеріалами: Меморіал. Платформа пам'яті, Суспільне.Черкаси, Пливе кача. Умань, Уманьnews.CityПідготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.
Пам’яті лейтенанта Тараса Дяківа Він віддав своє життя, захищаючи Україну та кожного з нас від ворога Тарас Дяків народився 1984 року в селищі Вигода, Івано-Франківська область. В дитинстві захоплювався фізкультурою, технікою та читанням. У 2001-2006 роках навчався у Львівській політехніці. Брав участь у Помаранчевій революції та Революції гідності. Після закінчення університету повернувся до Вигоди, працював на підприємстві «Уніплит».У 2010 році Тарас разом із братом започаткував власну справу, згодом став програмістом після навчання в Mate academy. У квітні 2024 року Тарас був призваний до ЗСУ, служив в 421-му батальйоні безпілотних систем. У 2025 році отримав звання лейтенанта та став командиром взводу ударних безпілотних авіаційних комплексів.12 вересня 2025 року Тарас загинув під час виконання бойового завдання в Сумській області. Похований у рідному селищі. Його нагороджено орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (посмертно) за мужність і відвагу. Тарас залишив дружину, сина, матір, брата і сестру.Герої не вмирають. Вони живуть у нашій пам’яті та в перемозі, за яку віддали життя. Фото надані дружиноюПідготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
8 БЕРЕЗНЯ: ЗАЛИШИТИ, СКАСУВАТИ ЧИ ПЕРЕОСМИСЛИТИ?Щороку 8 березня в українському суспільстві загострюється дискусія навколо того, чи потрібно залишати Міжнародний жіночий день офіційним державним вихідним, чи таку норму варто скасувати.Постійне повернення до цієї дискусії є індикатором ширшої необхідності – реформи державного календаря свят і памʼятних днів загалом. Зокрема, ми потребуємо остаточного відходу від радянської спадщини та підходів у цій сфері.Повномасштабне російське вторгнення посилило запит з боку суспільства на роботу з радянською й російською імперською спадщинами в різних публічних площинах та їх осмислене подолання.Водночас реформа державного календаря не може бути поверхневою. Вона торкається життя кожного громадянина, тож неможлива без комплексного та всебічного підходу. У запровадженні змін ми повинні брати до уваги як фундаментальні речі, які стосуються національної памʼяті, так і соціальні та релігійні аспекти.Щодо 8 березня, то хоча ця дата увійшла у своєрідний «канон свят радянської людини», до появи Міжнародного дня боротьби за права жінок та міжнародний мир СРСР не мав жодного стосунку. Тому первинно це не комуністичне і не радянське свято. Фундаментально воно повʼязане з боротьбою жінок за свої права – виборчі, трудові тощо, та закладене в резолюції ООН від 1977 року. У Радянському Союзі день, повʼязаний із боротьбою за права жінок, поступово трансформувався у «свято весни й краси». Вихолощення суті цього дня в СРСР було цілком закономірним, адже в тоталітарній країні не йшлося про реальну й послідовну боротьбу за права людини.Вочевидь, навіть із погляду походження цієї дати, а також контексту, в якому вона відзначається у світі, нелогічно продовжувати 8 березня радянську й пострадянську традицію «свята весни й краси». У той же час, цей день може стати індикатором, чи можемо ми як суспільство, долаючи радянську спадщину, використовувати інструменти переосмислення, відновлення первісних змістів того, що було вихолощено та спотворено в радянський час.
Пам’яті пластуна, командира десантно-штурмової бригади Захара СкляраБув ідеалістом і брав на себе багато відповідальностіЗахар Скляр народився 10 вересня 1997 року в Кремінній, Луганщина. У 16 років родина переїхала до Івано-Франківська. Захар був патріотом і завжди захоплювався історією, велосипедами та подорожами. У 2020 році склав пластову присягу, а в 2021 став комендантом найбільшого пластового табору в Польщі.Після початку війни у 2022 році Захар став добровольцем, пройшов підготовку та служив у 79-й десантно-штурмовій бригаді. Брав участь у бойових діях на Донеччині, а також навчався у Великій Британії. 20 грудня 2023 року він загинув, захищаючи Україну, отримавши смертельні поранення в боях під Новомихайлівкою. Похований на Алеї Героїв у Чукалівці, Івано-Франківська область.Захар нагороджений Орденом Богдана Хмельницького III ступеня. У 2025 році в Івано-Франківську відкрили пам'ятну дошку на фасаді ліцею №20, де він навчався.Вічна слава Герою! Фото з сімейного архівуПідготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
Пам’яті полковника Миколи Павлишена (позивний «Дракон»)Звільнившись зі служби задовго до війни, він повернувся за покликом серця до війська, коли вона почалася Полковник, бойовий офіцер, начальник відділу підготовки 19-го армійського корпусу оперативного командування «Південь» Микола Павлишен народився 6 березня 1967 року в селі Яланець Вінницької області. Відслужив у армії, став лейтенантом після Рязанського повітряно-десантного училища. Служив у Львові, потім у десантних бригадах. Після Національної академії оборони став заступником командира бригади, викладав в академіях, підготував сотні офіцерів. У 2014 році повернувся до війська, сформував батальйон «Шторм» і брав участь у боях на сході. Пізніше служив у прикордонних військах, а 20 грудня 2021 року повернувся на ключову посаду в оперативне командування «Південь».Під час повномасштабного вторгнення очолював оборону Южноукраїнська, а потім брав участь у деокупації Херсонщини. Його стратегічне мислення та досвід сприяли ефективним діям на південному напрямку. Відомий як сильний керівник і патріот. Загинув 20 листопада 2025 року під час виконання службових обов'язків. Похований в Одесі.На сайті Президента України відкрита петиція про присвоєння йому звання Героя України (посмертно), яку можна підтримати.Вічна пам’ять і слава Герою! Фото: Фейсбук-сторінка Валерій Курко, з відкритих джерелПідготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
🕯 Пам’яті старшого солдата Володимира МаляраВолодимир Маляр — уродженець Херсонщини, до війни працював молодшим інспектором охорони Дар’ївської виправної колонії №10. У 2017 році пройшов строкову службу й підписав контракт, долучившись до 15-ї бригади оперативного призначення НГУ імені Героя України лейтенанта Богдана Завади. Служив на Запоріжжі, мріяв звільнити рідний край від окупантів і знову побачити сім’ю, яка опинилася під російською окупацією.1 квітня 2022 року 25-річний нацгвардієць загинув у запеклому бою на Запорізькому напрямку. Евакуювати тіло одразу не змогли — місце загибелі тривалий час залишалося в «сірій зоні» під щільним вогнем. Забрати останки вдалося лише через рік і два місяці, а у червні 2023 року Володимира перепоховали в рідному селі Федорівка Дар’ївської громади.Посмертно Володимира Маляра нагороджено медаллю «За військову службу Україні».📝 Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міноборони України АрміяInform
🕯 Пам'яті Героя України, льотчика В’ячеслава РадіоноваВ’ячеслав Радіонов народився 16 січня 1997 року у Запоріжжі. З дитинства жив авіацією: займався авіамоделізмом, неодноразово ставав чемпіоном України. Закінчив ліцей-інтернат «Захисник», а згодом — Харківський національний університет Повітряних сил ім. Івана Кожедуба. Після випуску у 2019 році служив льотчиком-винищувачем 40-ї бригади тактичної авіації у Василькові, у 2021-му пілотував МіГ-29 під час параду до 30-річчя Незалежності.На світанку 24 лютого 2022 року, в перший день повномасштабної війни, під час виведення авіації з-під ракетного удару по аеродрому у Василькові старший лейтенант Радіонов прийняв бій і ціною власного життя прикрив зліт інших літаків та екіпажів. Завдяки його діям бойовий склад 40-ї бригади зберіг літаки та підняв їх у повітря.Спершу В’ячеслава поховали у Василькові, а 24 листопада 2022 року перепоховали на Алеї Героїв. Йому присвоєно звання Герой України (посмертно), також — військове звання капітан (посмертно). У нього залишилися мама, рідні, друзі та побратими.📝 Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міноборони України АрміяInform
TGLIST.COM.UA
