🇺🇦ДУБРОВСЬКИЙ і Ко💙💛

17 липня. Евакуація. Константинівка. Донецька область.Це місто сьогодні — одне з найпекельніших на мапі України. Тут не просто страшно — тут смерть ходить поруч, тут кожна хвилина може стати останньою. І з цього пекла ми вивозимо двох бабусь. Двічі їхні оселі були зруйновані. Двічі вони відкладали евакуацію, сподіваючись перечекати. Але війна не чекає. Вона наступає, вона пожирає міста і долі.Нам довелось терміново шукати для них прихисток у Полтавській області. Шукати, знаходити, облаштовувати. Їхати разом із військовими, щоб витягнути цих бабусь з гарячої зони. Дорога була довгою і складною — поломки, спека, напруга. Але ми впорались. Ми довезли їх у мирне місто, під мирне небо. І зараз вони в безпеці.Це не просто евакуація — це порятунок життя. Це боротьба за кожну душу. Тому благаємо: не тримайтесь за речі, не чекайте «ще трохи», не випробовуйте долю. Врятоване життя — цінніше за будь-який телевізор чи холодильник, навіть якщо він куплений за останню пенсію.Не наражайте волонтерів на небезпеку. Не змушуйте їх повертатись туди, де вже ламається все, крім людської відваги. Виїжджайте вчасно. Бо вчасно — це значить живими.

😔..."Треба їхати! Чуєш? Треба!Вже сусідський будинок згорів.Тут щоденно летить хтось у небо,Я прорвався до вас, зумів.Мамо, чуєш? Збирай свої речі,Найважливіше тільки збирай.Ось рюкзак. Я закину на плечі -Бери тата і дім замикай!"Мати мовчки стояла й дивиласьНа будинок, де пам'ять жила.В цьому домі вона народилась,Тут до школи із братом пішла.Білі вікна, де вчила уроки,На колінах стояла в кутку.Дім батьків пам'ятає ще крокиІ їх смерть - мирну, але гірку...З чоловіком вони одружились,У будинку й весілля було.Діточки їхні тут народились,Щастя справжнє - воно тут жило.Куди їхати? Що можна взяти?Де не глянь - тут до всього любов!Мати плакала посеред хати,Поки батько знадвору прийшов.Обійняв посивілу дружину,Що й до чого - умить зрозумів.І сказав: "Тобі час уже, сину,Дякую, що навідав батьків.Ти рятуйся! У тебе дружина,А ще трійко маленьких дітей."Обійняв на прощання він синаІ провів... Аж до самих дверей."Сину, їдь! І на нас не гнівися -Ми корінням вже тут приросли.Ти за нас краще Богу молися -Він почує молитви згори.Як судилося - будемо жити!А як смерть - то на рідній землі!Сину, їдь! Не чекай! В тебе ж діти!Пам'ятай, тут коріння твоє!"Хлопець знав, що не варто перечить,Обійняв і промовив: "Люблю!"Опустив від безсилля син плечіІ вмостився в машину свою.Батько плакав та мовчки дивився,Як машина втікала з села,Поки слід вдалині не згубився,І сирена ще не загула.Почовгикав старенький до хати,Доторкнувся до жінки чолом -"Чи то жити, чи то помирати,Та радію - з тобою разом.Нам не треба уже закордону,Хоч відкрито шляхи у світи.Будем вдома тримать оборону!Ворог змушений буде втекти!"Віолетта Кравченко🎨 Олена Одарич