ЛЮБОВ МАТЕРІОдна юна мама викликом долі,Сина родила прямо на полі. Ледве дійшовши і там, на мості,Ніхто їй на зустріч не йшов по путі. Не було нікого на поміч позвати,Інтуїтивно нещасна ця матиВ самої себе пологи приймала,В пишні спідниці дитя пеленала,Теплом всім своїм до грудей притискала! Кофту останню з себе вона знявши,Сина накрила,міцно обнявши. Обійми розняти оті не змогло,Зранку подружжя,що мертву знайшло,Маму і поруч синочок малий. І саме дивне,що він був живий. Там вони маму похоронили,А того хлопчика усиновили. Про це нікому вони не сказали,Що вдома нерідну дитину плекали. Цю новину́ сам квартал розказав:«Ось і бездітним Бог сина послав!». Хлопчик щасливим у них підростав,Волю любив,часто в полі гуляв. Тільки гуляти куди б не ходив,Мостик старий його часто манив. Довго сидів він тут,рибу ловив,Річка заросла була, невеличка,Але йому тут так добре було. З церкви йдучи́,мчав на поле зелене,Ніби те місце є благословенне. Тут він Богу молився і тихо співав,Квітки до могилки якоїсь він клав,Де«Жила і любила»там надпис стояв. Коли він дорослим і мужнім вже став,То батько у поле з собою позвав:«Я повинен тобі таємницю відкрити,Щоб свою старість спокійно прожити. Вже мати тобі це не зможе сказати,Та я–є не батько,вона–є не мати». Повів до могили,що біля мостуІ розповів всю історію ту:«Двадцять років назад теж так само булоІ холодно сильно,все снігом мело. Ми на візку мимо тут проїжджали,Біля моста і картину застали:Бачимо жінку, мертва лежала,Біля грудей свого сина тримала. Його ми забрали,а її у ту мить,Похоронили, ось горбик стоїть,Тут твоя мама рідна лежить. Цю таємницю від всіх заховали,Бо нас бездітними сину вважали. Тому врятувати Господь Один зміг,В материнських обіймах тебе Він зберіг. Нас Він послав,щоб спасти в тім числіІ від холодної взяти землі. Ми з плачем обійми оті роз'єднали,Мамині руки тебе обіймали,Вустами своїми тебе зігрівали. Життя не жаліючи навіть своє,Вона зігрівала тіло твоє. Вся без одежі,стікаючи кров'ю,Вона,як могла,тебе гріла любов'ю. Це мами твоєї є синку могила,Де надпис стоїть«Жила і любила». Покоїться рідна тут мати твоя,Постій,поклонись і додому йду я!». Над полем крутилась зимова імла,Та крик враз роздався:«Мене ти спасла,Кохана,хороша ти мамо моя! О,що рідна,люба віддам за це я? Тобі було холодно,ти замерзала,Все знявши з себе,мене рятувала. Цей жертвенний подвиг повік буде жити,Тебе неможливо ніяк оживити! Зробити нічого хоч вже не зумію,Та могилу твою я зігрію, зігрію!»... А поруч прохожий свій погляд підняв,На хлопця,що одіж з себе свою зняв. І горбик отой обіймав і ридав,Маму собою,як міг,зігрівав! О,діти!, скоріше, скоріше спішітьІ маму сильніше свою обійміть! Допоки вона ще жива,вас чекає,Зігрійте її,як вона зігріває! Поможе у всім,впасти духом не дасть,Все краще для вас,своїм дітям віддасть. Якщо й час настане тяжко́ї біди,То мама на захист прийде і туди! Автор–Ольга Руді;Переклад Ангеліни Ющук