Викладаю ще одну главу з книги, яка незабаром буде дописана. Текст у двох дописах Це друга частина. Перша у попередньому дописі.Спогади про слова співробітниці ОВІРу, що ми "контра" та думки моїх друзів про те, що нами займеться КДБ, не додали мені оптимізму. Я пив газовану воду з пляшки з написом "Фієста", дожував шашлик і розмірковував про те, що те майбутнє, яке вимальовується, мені не подобається. Зовсім. В мене були геть інші плани на майбутнє і вязниці з КДБ в цих планах не було. Той день я провів із друзями лише тілом, а подумки прораховував варіанти можливого майбутнього. Вже пізно увечері, повернувшись додому, я слухав про що говорять батьки та сусіди, що зайшли до нас. А вони говорили про те, що це путч. Ні, не такий уявний путч, який жив у 2019 році у запаленій свідомості Лізи Богуцької, а справжній путч, який намагаються здійснити група комуняків, не маючи при цьому жодної підтримки населення. І батьки, і сусіди були певні, що путч провалиться. Я тоді поцікавився, чому вони у цьому впевнені. - Це не впевненість, а надія на те, що жити, як раніше, до "Перебудови", ніхто вже не захоче, - почув я у відповідь. Така думка мене підбадьорила, і я пішов спати. Добре пам'ятаю, як перед сном подумав про те, що якщо за нами все ж таки прийде КДБ, то я їм просто так не здамся, а буду жорстко відбиватимуся своїми ебонітовими нунчаками, які лежали у мене в столі і з якими постійно тренувався. А ще чомусь подумав, що буду битимуся проти них, як Павка Корчагін. Чому він, а не якийсь Джек Чан чи Ван Дамм, на яких ми постійно ходили у відеосалрн? Гадки не маю, це були якійсьінри розуму. Але моя юнацька підсвідомість підкинула саме цей образ. Він мене заспокоїв. І я заснув. А за кілька днів путч провалився. Та сама співробітниця ОВІРу, яка обіцяла нам перспективи "контри", чемно побажала нам успіху на новому місці та повідомила, що ми можемо виїхати 31 серпня 1991 року, що ми і зробили виїхавши потягом через Чоп до Бухаресту. 2 вересня, того ж року, ми прилетіли рейсом Бухарест – Тель-Авів до аеропорту Бен-Гуріон. А через 1 рік та 10 місяців я на два тижні прилетів у гості до бабусі та друзів до України, зустрів дівчину, в яку закохався і яка стала моєю дружиною та матір'ю моїх дітей, і залишився в Україні назавжди. Але це вже зовсім інша історія. А сьогодні я згадав, що було 33 роки тому і порадувався, що здохла держава, в якій владою були комуняки та КДБ, у якій права та свободи були лише на папері, а право на виїзд, хоч кудись, треба було отримувати у тому самому КДБ. І я щиро радий, що СРСР більше нема, а та в'язниця народів розвалилася. А ще пригадав що і чому мене дратує в сьогоднішних схемах, які запроваджують ментальні нащадки комуняк та кадебистів і інші представники "партії регіонів". Але так буде не завжди. Фіналом СРСР доведено. Підписатися на Книжкову жабу